До стейку він налив собі келих вина і був приємно здивований, яким усе було смачним. Зазвичай їжа смакувала йому, як деревина. «Певно, сьогодні я нагуляв апетит», — подумав він.
Понад те, він жодного разу не торкнувся спиртного. Найдивовижніше, що йому й не хотілося цього. Він захитав головою. Боляче визнавати, але для нього випивка слугувала емоційною відрадою.
Стейк він обгриз аж до кісток. Решту вина взяв із собою до вітальні, увімкнув програвач і, втомлено зітхнувши, сів у крісло.
Він сидів і слухав Першу та Другу сюїти з Равелевого «Дафніс і Хлоя»[37], усе світло було вимкнуте, крім лампочки на програвачі. На якийсь час він зміг забути про вампірів.
Хоча пізніше таки не втримався і ще раз зазирнув у мікроскоп.
«Негідник, — подумав він мало не приязно, розглядаючи дрібнесеньку протоплазму, що тріпотіла на скельці. — Паскудний малий негідник».
Наступний день видався кепським.
Люмінесцентна лампа вбила мікробів на скельці, але йому це нічого не пояснювало.
Змішування алілсульфіду з зараженою мікробами кров’ю нічого не дало. Алілсульфід був поглинутий, а мікроби жили й далі.
Він знервовано крокував спальнею.
Часник відганяв їх, а кров була джерелом існування. Проте поєднання есенції часнику з кров’ю не мало жодного результату. Він стиснув кулаки від люті.
Хвилиночку; кров належала одному з живих.
Уже за годину він мав зразок мерця. Додав до нього алілсульфід і розглянув крізь мікроскоп. Нічого не сталося.
Ланч не ліз у горло.
Тоді як щодо кілка? На думку йому спадав лише крововилив, але він знав, що річ не в ньому. Ота клята жінка!
Майже весь час по обіді він намагався дійти якогось переконливого висновку. Зрештою, загарчавши, різко відсунув мікроскоп і попрямував до вітальні. Звалився в крісло і сидів у ньому, нетерпляче барабанячи пальцями по бильцю.
«Блискуче, Невілле, — думав він. — Ти неймовірний. Дозволяю тобі сісти за першу парту». Він сидів, покусуючи кісточки пальців. «Треба визнати, — пригнічено подумав він, — я давно вже втратив розум. Я не в змозі втримати думки й два дні поспіль, не почавши тріщати по швах. Я непотрібний, нікчемний, нічого не вартий невдаха».
«Гаразд, — відповів він, знизавши плечима, — на цьому досить. Треба повертатися до проблеми». І він повернувся.
«Деякі речі чітко встановлено, — вичитував він собі. — Існує мікроб, він передається, сонячне світло вбиває його, дієвим є часник. Деякі вампіри сплять у ґрунті, кілок знищує їх. Вони не обертаються на вовків чи кажанів, але деякі тварини підхоплюють мікроба і стають вампірами».
Що ж.
Він зробив список. Одну графу підписав «Бацили», в іншій поставив знак питання.
І розпочав.
Розп’яття. Ні, бацил це ніяк не могло стосуватися. Якщо вже на те пішло, це було щось психологічне.
Ґрунт. Чи могло бути в ньому щось таке, що впливало на мікроба? Ні. Як би це щось потрапило до кровообігу? Крім того, лише деякі з них спали в землі.
Він глитнув, коли вже другий пункт додався до графи зі знаком питання.
Проточна вода. Можливо, її поглинали пори і… Ні, це повна маячня. Вони виходили й у дощ, а цього б не було, якби це їм шкодило. Ще одна помітка у правій графі. Його рука злегка тремтіла, коли він її робив.
Сонячне світло. Він марно намагався перебороти задоволення, занотовуючи перший пункт у жадану графу.
Кілок. Ні. Він поперхнувся. «Помалу», — попередив він себе.
Дзеркало. Та заради Бога, як дзеркало може стосуватися мікроба? Його кваплива карлючка в правій графі була ледь розбірливою. Рука тремтіла вже дужче.
Часник. Він сидів, зціпивши зуби. Він мав додати принаймні ще один пункт до графи «Бацили»; це була справа честі. Він хапався за останній пункт. Часник, часник. Він має діяти на мікроба. Але як?
Він почав писати в правій графі, але не встиг закінчити, як лють, мов лава в жерлі вулкана, завирувала в ньому.
Прокляття!
Він зіжмакав папірець у кулак і пожбурив. Підвівся, непорушний та оскаженілий, роздивляючись на всі боки. Йому хотілося щось поламати, будь-що. «То ти думав, твоя безрозсудна пора скінчилася, так?» — закричав він до себе, кинувшись було перекинути бар.
Та враз схаменувся й відступив. «Ні, ні, тільки не починай знову», — заблагав він. Тремтливими руками скуйовдив своє тонке біляве волосся. Його горло судомно рухалося, він здригнувся, придушуючи в собі потяг до насильства.
Булькотіння віскі, що ллється в склянку, роздратувало його. Він перевернув пляшку, спостерігаючи, як віскі хлюпає, переливаючись через вінця склянки, й розтікається поверхнею бару з червоного дерева.
Відкинувши голову, він одним махом спорожнив повну склянку, відчуваючи, як віскі витікає з рота.
«Я тварина! — тріумфував він. — Я дурна, безмозка тварина, і я збираюся пити!»
Порожню склянку він шпурнув крізь кімнату. Вона відскочила від книжкової шафи й покотилася килимом. «О, то ти в нас не б’єшся, так?» — заскреготав зубами він подумки, кидаючись до склянки і трощачи її ногами на скалки.