Але пізніше йому спало на думку, що пес, напевне, також заражений, тож часник і його віджене. Цього він утямити не міг. Якщо пес мав мікроба, то як же він міг тинятися вулицею у світлі дня? Хіба що доза бацил у його венах була настільки незначною, що він ще не встиг заразитися по-справжньому. Але навіть якщо це було правдою, як він пережив нічні напади?
«О Боже, — зринула в нього думка, — що, як він прийде вночі по м’ясо і вони вб’ють його?» Що, як він вийде наступного ранку і знайде собачий труп на газоні, знаючи, що провина за цю смерть лежить на ньому? «Я цього не витримаю, — скрушно подумав він. — Я висаджу собі мізки, якщо це станеться, клянуся».
Ця думка вкотре розбурхала в ньому роздуми про сенс життя. Звісно, тепер відкрився простір для подальших досліджень, але життя все одно залишалося похмурим, безрадісним випробуванням. Попри все, що він мав і міг здобути (крім, звісно, іншої людської істоти), життя не обіцяло жодного поліпшення, ба навіть змін. З того, як вималювалося його становище, він доживатиме віку з тим, що вже має. І скільки ж це буде років? Тридцять, може, сорок, якщо він не зіп’ється до смерті.
Думка про ще сорок років такого життя змусила його здригнутися.
І все ж він не покінчив із собою. Справді, він надавав мало значення власному здоров’ю. Не харчувався як слід, не пив як слід, не спав як слід — та він нічого не робив як слід. Вічно так тривати не могло; він підозрював, що вже підкосив власні шанси.
Та легковажне ставлення до власного тіла аж ніяк не дорівнювало самогубству. Він ніколи навіть усерйоз до цього не підходив. Чому?
Здавалося, він не мав відповіді. Він ні з чим не змирився, не прийняв і не призвичаївся до життя, яке змушений був вести. Ось він тут, вісім місяців як сконала остання жертва пошесті, дев’ять — відтоді як розмовляв з іншою людиною, десять — відтоді як померла Вірджинія. Без надії на майбутнє, застрягши в практично безпросвітному теперішньому, він усе ще змагався за життя.
Інстинкт? Чи, може, він просто бовдур? Занадто невигадливий, щоб покінчити з собою? Чому він не зробив цього на початку, коли був на самому дні? Що спонукало його обгородити будинок, установити морозильник, генератор, електроплиту, бак із водою, збудувати теплицю, верстак, спопелити прилеглі будинки, назбирати платівок та книжок, гори консервованої їжі, навіть — це приголомшувало, як подумати, — наклеїти на стіни фотошпалери?
Чи була життєва сила чимось більшим за слова — реальною потугою, що скеровувала його розум? Можливо, природа якимось чином зберігала в його подобі свою іскру від власних же зазіхань?
Він заплющив очі. Навіщо думати, навіщо мудрувати? Відповіді не існує. Тривалість його життя є лише випадковістю та наслідком послідовної бичачої впертості. Він надто дурнуватий, щоб покласти всьому край, і цим усе сказано.
Пізніше він склеїв пошматовані фотошпалери й повернув їх на місце. Якщо не підходити надто близько, то розрізи навіть не дуже й помітні.
Він спробував був повернутися до задачі з бацилами, але зрозумів, що ні про що, крім як про пса, думати не може. Пізніше він, на власне превелике здивування, навіть нерішуче молився подумки за безпеку собаки. Це була мить, коли він відчув розпачливу потребу повірити в Бога, що пильнує за власними творіннями. Але, навіть зводячи молитву, він відчув укол самоосуду, знаючи, що кожної миті може взяти на кпини власну молитву.
Проте якось він таки спромігся подолати в собі іконоборця і молитися. Тому що хотів пса, потребував пса.
Вийшовши зранку на ґанок, він виявив, що молока та гамбургера не стало.
Його очі забігали газоном. На траві лежали дві зморшкуваті небіжчиці, але пса не було. З його вуст зірвався подих полегшення. «Дякувати Богу», — подумав він. У душі всміхнувся. «Якби я був набожним, — продовжив він думку, — я б розцінив це як здійснення своїх молитов».
Він відразу ж почав картати себе за те, що не прокинувся вчасно, щоб застати пса. Це, напевне, було на світанку, коли вулиці стали безпечними. Пес, мабуть, розвинув систему, щоб вижити так довго. Але треба було прокинутись і підстерегти собаку.
Він утішив себе надією на те, що потроху здобував прихильність пса, хай поки лиш їжею. У якусь мить він був схвилювався, що це вампіри взяли їжу, а не пес. Але швидка перевірка розвіяла страхи. Гамбургер не був піднятий над часником, його волокли ґанком. А навколо миски були крихітні бризки молока, ще досі вологі, які могли походити лише від хлебтання язиком.
Перед тим як снідати, він знову виставив молоко та гамбургер, поставивши їх у тіні, щоб молоко не нагрілося. Поміркувавши хвилю, він поставив ще й миску з водою.
По тому, поївши, він відвіз жінок на спалення, а на зворотному шляху зупинився біля бакалійної лавки й набрав дві дюжини бляшанок найкращих собачих харчів, а ще коробки собачих бісквітів, собачих ласощів, собачого мила, порошку проти бліх та дротяну щітку.