«Хороший малий. Доїдай усе. Смачна їжа, так? Звісно, що так. Я твій друг. Я тобі дав ту їжу. Доїдай, малий, отак. Хороший пес», — без упину улещував та вихваляв він пса, заповнюючи його переляканий розум лагідними словами, поки той їв.
Кожного дня він сідав трішки ближче, поки не настав день, коли він уже міг простягти руку й доторкнутися до пса. Та цього не робив. «Я не ризикуватиму, — наказав він собі. — Я не хочу його налякати».
Але втриматися було важко. Він майже фізично відчував сверблячку в руках, яким не терпілося бути простягнутими й погладити пса по голові. У ньому палала нестерпна жага знову полюбити когось, а сердега-пес був таким гарненьким.
Він говорив до пса, доки той звик до його голосу. Тепер пес ледве підводив голову, коли людина до нього промовляла.
Собака безтурботно приходив і йшов, їв і виказував свою стриману вдячність, гавкаючи з іншого боку вулиці. «Уже невдовзі, — казав собі Невілл, — я зможу погладити його по голові». Дні переходили в приємні тижні, з кожною годиною зближуючи його з компаньйоном.
Одного дня пес не з’явився.
Невілл не тямив себе. Він настільки звик до постійних псових відвідин, що вони стали осердям його щоденного розпорядку, усе оберталося навколо псових прийомів їжі, грець із дослідженням, усе поступилося місцем бажанню мати в будинку пса.
По обіді він вимотав усі нерви, обшукуючи околиці, голосно гукаючи пса. Утім, жодні пошуки не допомогли, і він повернувся додому, до прісної вечері. Пес не прийшов вечеряти того вечора, як і снідати наступного ранку. Невілл продовжив пошуки, але надія його згасала. «Вони дістали його, — лунало в голові, — брудні виродки дістали його». Та він не міг щиро в це повірити. Він не давав собі в це повірити.
Якось після обіду, на третій день, він був у гаражі й почув знадвору дзенькіт металевої миски. Ледве дихаючи, вибіг надвір.
«Ти повернувся!» — вигукнув він.
Пес боязко смикнувся від тарілки, вода стікала його щелепою.
Серце Невілла закалатало. Очі пса були каламутними, він тяжко дихав, висолопивши язика.
«Ні, — промовив Невілл, його голос зривався. — О ні».
Пес і далі задкував газоном, ступаючи тремкими ногами. Невілл рвучко всівся на ґанкові сходи і весь тремтів. «О ні, — ринули сповнені туги думки. — О Боже, ні».
Він сидів і дивився, як, судомно здригаючись, пес глитає воду. Ні. Ні. Неправда.
«Неправда», — не усвідомлюючи, пробурмотів він.
Тоді інстинктивно простяг руку. Пес трохи відступив, вишкіривши зуби та хрипко загарчавши.
«Усе гаразд, малий, — стиха промовив Невілл. — Я тебе не скривджу». Він не тямив навіть, що говорить.
Пса він зупинити не міг. Він спробував іти слідом, але втратив його з поля зору до того, як побачив, де він щез. Він вирішив, що пес, певно, десь під будинком, але ради з того було мало.
Тієї ночі він не міг спати. Метушливо крокував кімнатою, п’ючи чашками каву та клянучи марудність часу. Він мусив дістатися до пса, він мусив. І скоро. Він мав його вилікувати.
«Але як?» Він глитнув. Мав бути вихід. Навіть за умови, що він знав лише якісь дрібниці, мав бути якийсь вихід.
Наступного ранку він напружено сидів біля миски, відчувши, як затремтіли його губи, коли вулицею зашкутильгав пес. Той нічого не з’їв. Його очі потьмяніли й були ще похмурішими, ніж напередодні. Невілл хотів наскочити на нього, спробувати схопити, затягти його в будинок і доглядати.
Але він знав: якщо стрибне і промахнеться, то зіпсує все. Пес може й не повернутися.
Його рукам так і свербіло погладити пса, поки той їв. Але щоразу, як він намагався це зробити, той щулився і гарчав. Невілл намагався опанувати себе. «Припини!» — промовив він рішучим, гнівним тоном, але це лише більше налякало пса, і той відсунувся ще далі. Невіллу довелося говорити до нього п’ятнадцять хвилин вкрадливим, тремтливим голосом, доки пес повернувся до води.
Цього разу він спромігся прослідкувати за повільним псом і побачити, під яким будинком той ховається. Він міг би прикласти невелику металеву пластину до вхідного отвору, але не став. Не хотів лякати пса. До того ж тоді він дістанеться до нього лише через підлогу, а це займе силу часу. Йому треба було спіймати пса швидше.
Коли того ж дня пес не повернувся, він узяв блюдце з молоком і поставив під будинком, де той ховався. Наступного ранку миска була порожньою. Він саме збирався долити туди ще молока, коли зрозумів, що тоді пес може вже й не покинути свого лігва. Він знову виставив миску перед власним будинком, сподіваючись, що пес достатньо дужий, аби до неї прийти. Надміру схвильований, він навіть не докоряв собі за незграбну молитву.
Коли пес не з’явився, Невілл пішов глянути, що з ним. Тупцював сюди-туди перед вхідним отвором, готовий уже залишити молоко там. Ні, тоді пес ніколи не виткне носа.
Він повернувся додому і провів безсонну ніч. Зранку пес не з’явився. Невілл знову пішов до будинку. Він дослухався біля отвору, але не міг розчути його дихання. Або він стояв задалеко, або…
Він повернувся додому і сів на ґанку. Пропустив сніданок та ланч. Просто сидів.