Він змусив себе задуматися, що пес пережив. Нескінченні ночі повзання в темряві, переховування бозна-де, його стишене дихання та здригання, коли навколо вештаються вампіри. Пошуки їжі та води, боротьба за життя у світі без хазяїв — а цей собака ж звик завжди й у всьому на них покладатися.
«Бідолашко, — думав він, — я буду до тебе добрим, коли ти прийдеш жити зі мною».
«Може, — спало йому потім на думку, — пес краще пристосований до виживання, ніж людина. Собаки менші, вони можуть ховатись у місцях, де вампіри їх не дістануть. Вони, певно, відчували їхню чужорідність, либонь, нюхом чули».
Настрою йому це не додавало. Повсякчас, попри здоровий глузд, він чіплявся за надію, що одного дня знайде когось подібного до себе — чоловіка, жінку, дитину, не має значення. Секс швидко втрачав свою вагу без нескінченного підживлення бажань та масових навіювань. Самотнім він почувався й далі.
Інколи він потурав фантазіям, уявляючи, що знайшов когось. Утім, частіше він намагався призвичаїтися до того, що вважав неминучим, — думки, що насправді є останнім уцілілим у світі. Принаймні в тій його частині, якої міг дістатися.
Думаючи про це, він геть забув, що насувався присмерк.
Він підвів погляд і сполохався, побачивши, як Бен Кортман біжить до нього вулицею.
«Невілле!»
Він схопився з ґанку й забіг до будинку, зачинивши тремкими руками за собою двері на замок і засув.
Якийсь час він продовжував виходити на ґанок, коли пес закінчував їсти. Кожного разу, коли він виходив, пес тікав, але з плином часу робив це дедалі млявіше, а згодом узагалі почав зупинятися посеред вулиці, озираючись і гавкаючи на нього. Невілл ніколи не переслідував його, лише сідав на ґанку й дивився вслід. Це була їхня маленька гра.
Одного дня Невілл сів на ґанку до появи пса. І, коли той з’явився на вулиці, продовжував сидіти.
Хвилин п’ятнадцять пес насторожено швендяв біля узбіччя, не зважуючись наблизитися до їжі. Невілл посунувся від їжі якомога далі, щоб підбадьорити пса. Не подумавши, він закинув ногу на ногу — від різкого руху пес сахнувся й кинувся навтіч. Невілл принишк, а пес і далі метушився вулицею, щоразу переводячи погляд із Невілла на їжу й навпаки.
«Ну ж бо, малий, — проказав до нього Невілл. — Хороший песику, їжа для тебе».
Минуло ще десять хвилин. Пес був уже на газоні, рухаючись концентричними дугами, чимраз коротшими.
Пес зупинився. Потім поволі, дуже повільно, перебираючи лапами, почав рухатися до тарілки з мисками, ні на мить не відриваючи погляду від Невілла.
«Отак, малий», — тихо промовив Невілл.
Цього разу пес не відсахнувся й не став тікати, зачувши його голос. Однак Невілл і далі сидів непорушно, щоб жодним різким рухом не настрашити пса.
Пес наблизився ще, підкрадаючись до тарілки, напружившись усім тілом в очікуванні найменшого поруху від Невілла.
«Усе гаразд», — сказав Невілл до пса.
Зненацька пес кинувся й вихопив шмат м’яса. Радісний сміх Невілла супроводжував його гарячково-недоладне шкандибання вулицею.
«От же ж малий пройдисвіт», — схвально мовила людина.
Потім Невілл сидів і дивився, як пес їсть. Той присів на пожовклому газоні по інший бік вулиці й жадібно поїдав гамбургер, не зводячи очей з Невілла. «Смакуй його, — подумав чоловік, дивлячись на пса. — Відтепер тобі діставатиметься собачий харч. Годувати тебе свіжим м’ясом і надалі я собі дозволити не можу».
Коли пес доїв, він випростався й знову перетнув вулицю, цього разу рішучіше. Невілл сидів, відчуваючи, як сильно калатає серце. Пес починав йому довіряти, якимось чином це змушувало тремтіти. Він сидів, зосередивши погляд на псові.
«Отак, малий, — почув він власний голос. — Тепер вода, хороший песику».
Раптом його губи витяглись у радісній усмішці — коли він помітив, що пес нашорошив здорове вухо. «Він слухає! — схвильовано подумав він. — Він чує, що я кажу, малий пройдисвіт».
«Ну ж бо, малий, — заговорив він жвавіше. — Берися до води та молока, от молодчина. Я тебе не скривджу. Хороший хлопчик».
Пес підійшов до води й почав боязко пити, раз по раз підіймаючи голову, щоб глянути на Невілла, потім знову її опускаючи.
«Я нічого не роблю», — сказав Невілл псові.
Він ніяк не міг звикнути до чудернацького звучання власного голосу. Чоловік майже рік не чув цього звуку, тому голос видавався йому чужим. Мовчанка тривалістю в рік — то занадто. «Коли надумаєш зі мною жити, — думав він, — я тобі всі вуха протуркочу».
Пес допив воду.
«Ходи до мене, малий, — заклично промовив Невілл, поплескуючи по нозі. — Ну ж бо».
Пес допитливо подивився на нього, здорове вухо знову посмикувалося. «Ці очі, — думав Невілл. — Неозорий світ почуттів у цих очах! Недовіра, страх, надія, самотність — усе віддзеркалене в цих великих коричневих очах. Бідолаха».
«Ходи до мене, малий, я тебе не скривджу», — лагідно промовив він.
Коли він підвівся, пес пустився навтьоки. Невілл стояв і дивився на втікача, поволі хитаючи головою.
Дні минали й далі. Щодня Невілл сідав на ґанку, поки пес їв, і вже незабаром той наближався до тарілки й мисок без вагань, мало не зухвало, упевнений у своїй перемозі над людиною.
Повсякчас Невілл говорив до нього.