На відміну від Донецька, у Луганську ніколи не було помітних сепаратистських рухів на зразок «Донецької республіки», проте існувала міцна регіональна організація КПУ, якої не було у Донецькому регіоні. Луганщина традиційно вважалася базовим регіоном комуністів, однак відвертих закликів до сепаратизму ця партія не озвучувала і переважно разом із регіоналами просувала тему федералізації.
Перемога Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року мала той же ефект, що і перемога Леоніда Кучми у далекому 1994‑му. Замість обіцяної децентралізації влади почалася жорстка її централізація. Говорити про федералізацію регіонали майже припинили. Донбаська еліта нарешті отримала те, що хотіла, і в цій ситуації заклики до автономії втрачали будь–який сенс. Регіональним елітам більше не потрібно було домагатися незалежності від Києва, тому що сам Київ був у їхніх руках. Тепер не «донецькі» змушені були жити за правилами України, а вся Україна — за правилами «донецьких».
Активність проросійських організацій на Донбасі на деякий час знизилася. Мети було досягнуто. «Помаранчевий» президент Ющенко безславно програв вибори, до влади в Україні знову прийшов проросійський політик Виборцям Януковича залишалося тільки радіти і чекати, поки він почне виконувати свої обіцянки. Але всупереч численним очікуванням та побоюванням Україна Януковича не поспішала перетворюватися на беззаперечного сателіта Російської Федерації.
Спочатку здавалося, що держава піде білоруським шляхом. Уже у квітні 2010 року новий гарант продавив через парламент скандальні Харківські угоди, за якими Україна дозволяла російському Чорноморському флоту залишатися в Криму до 2042 року в обмін на знижку на газ. Однак із часом стало ясно, що більшість обіцянок, які команда Януковича роздавала перед виборами своєму електорату, регіонали виконувати не збираються. Від федералізації відмовилися, надавати російській мові статус державної не поспішали, непомітно зникло з порядку денного питання про вступ до Митного союзу. Натомість Янукович продовжував курс на євроінтеграцію, заданий Віктором Ющенком, і вів переговори про підписання Асоціації з Євросоюзом.
Фактично Віктор Янукович намагався втілити в життя знамениту багатовекторність Леоніда Кучми, який тривалий час балансував між Заходом і Москвою. Але якщо Кучмі це вдавалося, то Янукович швидко з’ясував, що живе у зовсім інших реаліях. По–перше, сам він був набагато менш майстерним політиком. По–друге, змінилася і Росія, яка тепер поводила себе набагато жорсткіше і тиснула на Україну, щоб зупинити евроінтеграцію.
Восени 2010 року в Україні відбулися місцеві вибори. На Донбасі їх знову безперешкодно виграла Партія регіонів, яка взяла під повний контроль усі місцеві ради в Донецькій області. У Луганській значних успіхів домоглися також комуністи. Інші проросійські рухи показали незначний результат.
Цікаво, що націоналістична партія «Русский блок» отримала на Донеччині менше 1% голосів. Провалилася також і ПСПУ Наталії Вітренко. Виходить, що виборці Донбасу голосували не тільки і не стільки за ідеологічні «проросійські партії», а підтримували тих із «своїх», хто давав їм ілюзії повернення у минуле, до радянських часів, і чітко вказував на ворогів.
У проросійському таборі настала криза. Раз на рік російські націоналісти проводили в Донецьку так звані «російські марші», але збиралося на них лише кілька десятків людей. Організацією маршів займалася партія «Русский блок», яка активізувалася на Донбасі у цей період і намагалася об’єднати під своїми прапорами активістів різних «антипомаранчевих» організацій, що розпалися після відходу від влади Віктора Ющенка. Деякі учасники маршів приїжджали в Донецьк навіть із Ростовської області. Наприклад, у 2011 році на чолі колони російських націоналістів донецькими вулицями крокував лідер ростовського осередку «Євразійського союзу молоді» Володимир Прокопенко, про якого ми ще згадаємо дані. «Російські марші» вносили у нудне політичне життя Донецька деяку різноманітність, але були більше схожі на карнавал, ніж на політичну маніфестацію. А кількість учасників таких «маршів» вказувала радше на непопулярність радикальних проросійських сил, ніж на їхню могутність.
У Луганську проросійський порядок денний і надалі визначали керівники Луганської облради та їхнє оточення. Якщо донецькі регіонали за традицією показали себе прагматиками і після перемоги на виборах зайнялися насамперед фінансовими питаннями, то луганські й далі вели героїчну боротьбу проти «печерних українських націоналістів». Мабуть, за старою комсомольською звичкою. Головним спікером щодо ідеологічних питань у «єфремівських» став голова Луганської обласної ради Валерій Голенко, який у радянські часи працював секретарем міськкому комсомолу.
