Члени проросійських маргінальних організацій, організатори маршів та мітингів, публічні спікери, яких було згадано в попередніх розділах, навесні 2014 року очолили антиукраїнські силові акції на Донбасі. Тоді стало очевидно, що розбудова системи агентів впливу, публічних персон, котрі мали займатися політичним прикриттям силового захоплення регіону, розпочалася ще задовго до протестів на Євромайдані та кривавої Революції у лютому 2014 року. Очевидно, що втеча Януковича стала лише приводом, а не причиною атаки на Україну навесні 2014 року.
Окрім політичних структур, які просували проросійську риторику, у Луганській області було збудовано силову — «Донське козацтво», афілійоване із «Всевеликим військом Донським» (надалі — ВВД).
Розповідь про історію Донського козацтва не є метою цієї книги, зацікавлені можуть почитати про нього в інших джерелах. Лише зазначимо, що значні частини сучасної Луганської області до 1919–1920 pp. входили до Області Війська Донського. Під час захоплення влади комуністами донські козаки воювали проти них, а після поразки козаків винищували як соціальну групу в межах так званої «політики розкозачення». Під час Другої світової війни формування донських козаків воювали у складі німецької армії проти радянської влади, через що організовані репресії проти них тривали і після 1945 року.
Але вже у пострадянські часи російська пропаганда змінила підхід: замість клейма німецьких колаборантів почала створювати новий потужний міф про відродження Донського козацтва як опори «нової імперської влади». В одній лише Ростовській області на реалізацію держпрограм із підтримки козацтва щороку виділяли сотні мільйонів рублів. Із бюджетів оплачувалася робота козачих патрулів, здійснювалося фінансування кадетських корпусів, творчих колективів і подібної шароварщини. Сповідували козаки ідеї своєрідного сучасного варіанту імперського російського націоналізму.
Проте де–факто відроджені козацькі організації швидко почали нагадувати парамілітарні формування чи неофіційні приватні військові компанії (ПВК). Вони брали участь у різних збройних конфліктах як на території РФ, так і в сусідніх із нею гарячих точках.
«У Росії відродження козацтва відбувалося під чітким контролем силових структур. Усі серйозні козацькі організації — це воєнізовані структури, які мають, зокрема, бюджетне фінансування, і всіх, хто вважав себе спадкоємцями козацької історії та міг вважатися «буйним», відразу зігнали в ці структури. У Станиці Луганській (нині це зона розмежування окупованих та підконтрольних територій України. — Авт.) починали з музею. Потім були заходи з виховання «у козацьких традиціях», далі — «козачі табори» для дітей, усе це призвело до контактів у Ростові на серйозному рівні. Спочатку це були «чарки з шаблі», а потім стало невидимим, раптово. Вважаю, що саме в цей час відбувалися процеси структуризації на ґрунті реальної пропагандистської ідентичності, підготовка людей і впровадження їх в українські державні і силові структури на кшталт прикордонної служби», — говорить колишній керівник тіньового штабу Януковича, ексзаступник луганського губернатора та у минулому нардеп від Партії регіонів Володимир Іванов.
Із 2003 року на Луганщині у селищі Мілове — райцентрі на північному сході області, яке межує із російським містечком Черткове, — проводився фестиваль «Вулиця Дружби». До війни кордон між Україною і Росією проходив тут прямо по вулиці Дружби народів; будинки з одного боку вулиці перебували в Україні, з другого — в Росії.
