«Поки справді цікава та складна проблема української двомовності зусиллями певних політиків подаватиметься в одному пакеті з авторитаризмом, комунізмом сталінського зразка, антизахідництвом та іншим мракобіссям, що не має нічого спільного з сьогоднішнім днем Європи, до тих пір, поки замість учених про неї говоритимуть демагоги та фріки, жодної мовної толерантності у нашій країні не буде», — писав він у 2010 році на сайті «Восточный вариант».
Це була вичерпна характеристика «борців за права російськомовного населення». Захисниками російської мови керували не прагнення захистити права людей, а банальний російський шовінізм.
Ближче до 2013 року все більшою ставала розгубленість базового електорату Януковича. Президент говорив про євроінтеграцію і готувався до підписання Асоціації з ЄС, а функціонери Партії регіонів на місцях займали проросійську позицію, обзивали українців «недорасою» та «нахлібниками із Західної України», повторювали завчені тези про дружбу з Росією. Здавалося, що у влади настало роздвоєння особистості.
Донбаські регіонали абсурд ситуації розуміли і викручувались, як могли. У 2012–2013 pp. в Луганську місцева влада проводила мітинги під гаслами «У Європу без фашистів», хитро примудряючись у такий спосіб поєднати нові віяння зі своїми традиційними меседжами. Під «фашистами», звичайно, малися на увазі всі, хто хотів бачити Україну Україною, а не УРСР.
Само собою, така шизофренічна конструкція мало кого влаштовувала і з самого початку виглядала нежиттєздатною. Незграбно балансуючи між двома ворожими флангами, Янукович так і не завоював довіри націонал–демократів, і водночас почав втрачати авторитет у проросійському таборі, де антизахідництво було однією з принципових тез. «Багатовекторність» не зміцнювала, а послаблювала його владу. До того ж існувала ще одна проблема — такі спроби всидіти на двох стільцях категорично не подобалися Росії. Москва мала тверді наміри збити Україну з європейського курсу. І для цього їй треба було тепер шукати нових партнерів.
Окрім «війни на ідеологічному фронті» у Луганській області відбувалася й драматична зміна структури регіональної економіки. Фінансовий тиск, агресивна експансія «донецьких» та російського капіталу в регіон почалася ще в середині 90‑х, і Олександр Єфремов, який намагався вибудувати власну ФПГ, не встигав за темпами сусідів з обох боків. Уже 2011–2012 pp. усі великі компанії регіону були підконтрольні або росіянам, або проросійським чи донецьким олігархам: «Луганське енергетичне об’єднання» — Костянтину Григоришину, Лисичанський нафтопереробний завод — російській ТНК-BP, Сєвєродонецький «Азот» — Дмитру Фірташу, «Луганськтепловоз» — російському «Трансмашхолдингу», «Луганськвода» — російському «Росводоканалу», алчевські меткомбінат і коксохімзавод — донецькому ІСД, а потім — російському «Внешэкономбанку», «Ровенькиантрацит» та «Свєрдлованграцит» — ДТЕК Ріната Ахметова, «Краснодонвугілля» — «Мегінвесту» Ріната Ахметова та Вадима Новінського. Загалом ці підприємства формували локальні бюджети міст, де розташовувалися, давали роботу сотням тисяч людей. Зміна їхніх власників мала великий резонанс. В інформаційному полі формувалися певні сподівання і позитивні очікування на кшталт «Росія дасть замовлення на завод, буде робота». Це тільки підтверджувало популярну тезу про те, що економіка регіону дуже залежить від російських ринків, а «доля людей» — від російських власників бізнесів. А також автоматично робило багатьох працівників цих компаній лояльними до Росії та її політики, зокрема в Україні.
Окрім того, це означало, що формування «луганського» фінансово–політичного клану стає неможливим. Сам Єфремов не став власником потужних заводів і шахт — його бізнес був зосереджений на посередницьких і торгових компаніях, які отримували бюджетні підряди.
Ці обставини сформували важливу критичну та ментальну відмінність «донецьких» від «луганських». «Донецькі» у результаті своєї економічної політики почали контролювати величезну кількість виробництв та фізично наявних активів, а «луганські» — ні.
