Утім, зусиль з їхнього боку і не знадобилося. Напередодні підписання Угоди між Україною та ЄС стало відомо, що Віктор Янукович не збирається підписувати Асоціацію. Ще 18 жовтня 2013 року Кабмін схвалив проект договору між Україною та Євросоюзом. Після цього 28 жовтня та 9 листопада Янукович і Путін провели дві зустрічі. А вже 21 листопада на сайті Кабміну з’явилося розпорядження про призупинення процесу підготовки до підписання документа. Так само там було вказано на необхідність відновлення «активного діалогу» з Росією та Митним союзом.
В один момент Янукович перекреслив усе, що робив і говорив в останні роки. Підготовка до підписання Асоціації з ЄС фактично виявилася фейком. Швидкість «перевзування» Януковича та його соратників вражала. Чиновники і депутати, які ще вчора запевняли народ у безальтернативності європейського вибору, тепер із такою ж гарячою упевненістю навперебій заявляли, що Україна не готова до підписання Угоди, і для економіки країни Асоціація з ЄС не вигідна.
Такий різкий розворот був сприйнятий більшістю українського суспільства як зрада. Якби Янукович не брехав усій країні і з самого початку не давав громадянам марних надій, повстання проти нього, можливо, не почалося б. Але регіонали зробили найгірше з усього, що можна було зробити. Подарувавши прихильникам євроінтеграції надію, вони цинічно відібрали її в останній момент, дотягнувши майже до самого дня підписання Асоціації. Особливе значення мало й те, що свій курс Янукович змінив після чергового візиту до Росії і зустрічі з Путіним. Ще 28 жовтня у пресі з’явилася інформація про те, що російський президент пообіцяв дати Україні кредит у $15 млрд та знижку на газ в обмін на непідписання Асоціації. Тому відмова від євроінтеграції цілком обґрунтовано виглядала в очах мільйонів українських громадян продажем національних інтересів.
Мати і втратити — гірше, ніж ніколи не мати. Розчарування суспільства було безмірним. Складалося цілком обґрунтоване відчуття, що влада відбирає у країни майбутнє. І в цьому перш за все був винен сам Янукович, який увесь 2013 рік переконував своїх співгромадян, що інтеграція до ЄС — це важливий і необхідний крок до цивілізації та благополуччя, а потім відмовився від своїх слів. Люди почали виходити на Майдан.
Спочатку протести не виглядали загрозливо. Але в ніч із 29‑го на 30 листопада співробітники «Беркуту» отримали наказ розігнати протестувальників. Жодної необхідності в цьому радикальному кроці на той момент не було. Присутні на Майдані люди (здебільшого молодь) нікого не чіпали, але «беркутівці» наказали їм розійтися. До тих, хто відмовився підкорятися вимозі, застосували силу, при цьому дії міліції були вкрай жорстокими. Усе відбувалося перед камерами журналістів, які фіксували розправу над протестувальниками в усіх подробицях, і кадри розгону активістів зранку побачила вся країна. Видовище безглуздого побиття студентів, серед них і дівчат, справило на українське суспільство ефект бомби, що розірвалася. Першого грудня у столиці зібрався грандіозний мітинг, на який прийшло кілька сотень тисяч людей. Почалися заворушення біля стін Адміністрації президента. Стало ясно, що Янукович отримав серйозну проблему там, де її не очікував.
Ми не будемо докладно описувати у цій книзі перебіг революційних подій у Києві. Українська історія 2013–2014 pp. — тема для окремого дослідження. Нас Майдан цікавить лише з точки зору того, який вплив він мав на подальші події на Донбасі. Адже сьогодні існує поширена думка, що війна на сході України стала прямим наслідком зіткнень у столиці.
Чи так було насправді? Прихильники цієї версії вдаються до досить невигадливої маніпуляції. Вони виривають із ланцюга історичних подій дві зручні їм ланки та відстоюють просту тезу: «війна почалася після Майдану, відповідно, вона почалася через Майдан». Як правило, такі антимайданівці дуже не люблять говорити про ті причини, через які стався сам Майдан. Утім, зрозуміло, що революція не могла вибухнути просто так, без жодних передумов. Головним провокатором революцій в усьому світі завжди буває сама влада, а народні повстання не відбуваються у стабільних і заможних державах. Тож якщо когось і можна звинувачувати в тому, що президент Янукович не зміг протриматися до кінця п’ятирічного терміну своїх повноважень, то тільки самого президента.
Не витримує критики і версія про те, що Майдан нібито був інспірований «підступами ворожого Заходу». Захід, безумовно, співчував протестувальникам і не симпатизував Януковичу. Але створити революційну ситуацію в благополучній державі, де не існує протестних настроїв, а влада має великий авторитет, навряд чи вдалося б навіть найбільш пронирливим інтриганам. Характерно, що визнають цей факт навіть опоненти Майдану. Наприклад, Павло Губарєв у своєму виступі 28 лютого 2014 року в Донецькій міськраді заявив депутатам, що велика частка відповідальності за Майдан лежить на самій Партії регіонів.
