«Подивіться, як на Сході працює сталевар, машиніст. Це жахливі умови. Вони заробляють 200–300 доларів. А «вуйко» каже: «Щоб я за такі гроші так працював?! Я піду до поляка, нарубаю йому дров, він мені дасть 100 доларів, я ще до нього прийду». Це такий менталітет. Ми хотіли запустити в Івано–Франківську завод «Норд». Та ледве ноги звідти забрали. Возили туди потягами своїх людей, бо тамтешні не хотіли працювати, хоча зарплату давали, як у Донецьку. Працювати повинні всі. Потрібно закривати кордони і виробляти власний продукт, будувати ферми. Ми будемо намагатися за 10 років це зробити», — розповідав Володимир Ландик за кілька років до початку революційних подій.
Це одкровення чудово ілюструвало логіку, якою керувалися регіонали у своїх діях. Уперше представник однієї з промислових груп східної України публічно визнав те, про що раніше говорили тільки опоненти «донецьких». Еліта Донбасу була зацікавлена у безправній та дешевій робочій силі і мріяла навіть про закриття кордонів, щоб не дати людям можливості шукати більш високооплачуваної роботи за кордоном. Звичайно ж, після різкого геополітичного розвороту Януковича зізнання Володимира Ландика не могли не згадати. Презирство, з яким регіонал говорив про жителів західної України, вся вина яких полягала лише у бажанні отримувати гідну винагороду за свою працю, тільки додавало енергії протесту.
Утім, не лише Ландик зневажливо відгукувався про заробітчан. У період Майдану українських робітників, які виїжджають на заробітки до ЄС, пропаганда регіоналів представляла мало не ворогами держави, поряд із радикалами та націоналістами. Рідкісний мітинг на сході України обходився без згадки «западенців, які миють у Європі унітази». Чути таке засудження заробітчан від прихильників та навіть представників влади було, як мінімум, дивно. Адже люди їхали на заробітки не від хорошого життя — до цього їх підштовхувало безробіття. У тому, що мільйони громадян України були змушені їздити до інших країн та виконувати там чорну роботу, влада могла звинувачувати тільки саму себе. Проте чиновники та депутати місцевих рад втовкмачували в голови простим людям із Донбасу, що їхні найлютіші вороги — такі ж трударі з Галичини та Волині, плиточники, зварювальники та доглядальниці, які були винуваті лише у тому, що їм не знайшлося гідної роботи на батьківщині.
Небажання Януковича чути протестувальників усе більше розпалювало пристрасті у столиці. Регіонали стверджували, що проти влади виступають переважно маргінали та націоналісти, які діють за вказівками із Заходу. Таке ставлення тільки підживлювало протест і підштовхувало людей до радикальних дій. Але замість того, щоб хоч якось збити градус кипіння, влада вирішила закручувати гайки.
13 січня людина з найближчого оточення Олександра Єфремова, заступник голови Луганської ОДА Едуард Лозовський фактично закликав у Фейсбуці «зачистити» протестувальників.
«Банди залітних гопників захопили центр столиці, і тільки через місяць після нападу штурмовиків–наци на Банковій, нарешті, «міліція мала право стріляти». А може, треба як Жуков в Одесі у 46‑му?» — написав Лозовський.
16 січня 2014 року правляча коаліція відверто шахрайським чином ухвалила у Верховній Раді так звані «диктаторські закони», які істотно посилювали режим. Зокрема, вводилися такі поняття, як «екстремістська діяльність» та «іноземний агент», явно запозичені у Володимира Путіна в Росії, заборонялася діяльність ЗМІ, які не мають державної реєстрації, вводилася кримінальна відповідальність за наклеп.
Ситуацію ускладнювало не тільки ухвалення самих законів, а й те, яким шляхом це було зроблено — без обговорення і реального підрахунку голосів, простим підняттям рук. Причому підняті кінцівки навіть по–справжньому не рахували. Щоразу під час голосування депутат Володимир Олійник просто називав заздалегідь заготовлену цифру — «235».
