Проте його слова про «дев’ять із десяти» були відвертою брехнею. Щоб встановити це, досить просто подивитися на адреси та прізвища загиблих, які доступні у відкритих джерелах Наприклад, із 23‑х загиблих 18 лютого лише четверо були уродженцями західної України (Волині та Галичини). Семеро загиблих, серед них журналіст В’ячеслав Веремій, були жителями Києва та Київської області. Двоє — вихідці з Донецької області. Із восьми загиблих 19 лютого уродженцем західної України був лише один. Із 47 загиблих 20 лютого «западенцями» були 25 осіб. Безсумнівно, Нєдовєс знав реальний стан речей. Однак факти ламали картину світу, яку так довго та ретельно вибудовували луганські політики, тому їх (факти) вирішено було просто ігнорувати.
Нєдовєс заявив, що міліція Луганської області повинна «підкоритися тій владі, де ми живемо».
«Ми повинні стати тією єдиною легітимною владою, яка зможе щось говорити. І мають бути люди, які піднімуть прапор — наш прапор, нашої області, і скажуть, що ми хочемо жити так, як ми хочемо. І все. І якщо нас будуть ламати через коліно, ми маємо вискалитися. В оскалі, а не в усмішці», — продовжував Нєдовєс.
Інший депутат обласної ради — також уже відомий нам — Родіон Мірошник (який, до речі, пізніше стане представником так званої ЛHP у Мінській контактній групі) закликав колег створити всі умови для людей, які «хочуть себе захищати» та допомогти їм організувати наметові табори. Ще більш відверто закликав колег до опору мер Луганська Сергій Кравченко.
«Якщо кожен із вас збере свої колективи і скаже: «Хто хоче?» — прийдуть сотні тисяч. Жодна гнида сюди не приїде. Вони будуть знати, що Луганськ — це сила!» — кричав Кравченко з трибуни.
Після довгих та палких виступів Луганська обласна рада оголосила, що бере на себе всю повноту влади у регіоні. Депутати звернулися до Верховної Ради, від якої зажадали права створювати муніципальну міліцію та місцеві сили правопорядку, а також заявили про створення народних дружин самооборони. Створювати аналогічні дружини облрада порекомендувала також міським та районним радам Луганщини.
Фактично екстрена сесія Луганської облради стала прологом подій весни 2014‑го. Все, до чого закликали депутати Мірошник та Нєдовєс, зовсім скоро почало втілюватися в життя. У Луганську справді, немов за командою, з’явились угруповання людей, які швидко озброїлися та за повного сприяння місцевої влади і міліції взяли владу у свої руки. Донбас був наляканий тими химерами, які сам і створив. Прихильники Майдану, яких пропаганда кілька місяців зображувала відмороженими нацистами та вбивцями, вселяли жах обивателю. Велика кількість жителів Донбасу справді була впевнена, що обіцяні автобуси з бойовиками «Правого сектору» ось–ось рушать на регіон, щоб помститися його жителям за підтримку Януковича.
Наступного дня, 23 лютого, коли інформація про втечу Януковича вже потрапила до ЗМІ, голова фракції Партії регіонів у Раді Олександр Єфремов (він був фактично єдиним із публічних спікерів влади, хто не втік та не ховався) зробив гучну заяву: від імені партії та парламентської фракції визнав помилки, відхрестився від біглого гаранта та звинуватив його у вчиненні злочинів.
