«Щоб місцева влада наважилися діяти, вона повинна відчувати тиск із боку донеччан. Тому завдання патріотів створити такий громадський рух, який міг би, з одного боку, захистити місто від приїжджих неонацистів, а з другого — змусити владу слухати донеччан, а не незаконний «уряд» у Києві. Для цього нам потрібно привести під ОДА 10 000 людей. А мені відомо, що нас утричі більше», — йшлося у зверненні.
Для того, щоб краще розібратися в тому, що ж сталося в Донецьку у березні 2014 року, необхідно знову повернутися до середини 2000‑х, коли майбутній «народний губернатор» Донецької області робив у політиці перші кроки.
У книзі «Факел Новоросії», яка вийшла вже у розпал війни, Губарєв майже не розповідав про свою участь у регіональній політиці. Лише обмовився про те, що в молодості деякий час перебував у лавах націоналістичної організації «Русское национальное единство», яка відкрито проголошувала своєю метою боротьбу з «інородцями» та всіляко копіювала НСДАП. Однак у Донецьку ця частина біографії Губарєва була якраз не дуже відомою. Вперше він засвітився у 2005 році в громадській організації під назвою «Антиволокітний комітет» (АК), створеній іншим молодим донецьким політиком — Миколою Левченком.
Левченко створював цей проект під вибори мера в інтересах міського голови Олександра Лук’янченка. Боротися громадські активісти, як випливало з назви організації, збиралися з тяганиною та бюрократами. Губарєва обрали одним із лідерів АК, а Левченко став почесним президентом організації. Тоді ж засвітився ще один майбутній учасник подій березня 2014 року — друг Губарєва Мирослав Руденко. Втім, проіснував «Антиволокітний комітет» недовго і практично нічим не запам’ятався. Павло Губарєв досить швидко покинув цей проект і незабаром перейшов працювати у штаб іншого кандидата в мери — Сергія Бешулі.
Бешуля був чиновником середньої ланки, очолював виконком Київського району і не мав у місті ані помітного впливу, ані великого бізнесу. За його висуненням стояв тоді ще мало кому відомий у Донецьку Вадим Бондаренко (в майбутньому — голова донецької податкової, ставленик «сім’ї»). У той момент Бондаренко контролював донецький осередок ПСПУ і збирався провести фракцію цієї партії до міської ради. Саме він запросив Губарєва працювати у штаб Бешулі, а також запропонував йому стати депутатом від ПСПУ у Куйбишевській районній раді. Партійна програма ПСПУ, яка хоч і називала себе антифашистською, але, по суті, сповідувала російський націонал–соціалізм, цілком відповідала поглядам Губарєва.
Вадим Бондаренко очолював штаб Сергія Бешулі і займався організацією його передвиборної кампанії. Важко сказати, чи сподівався він справді привести свого кандидата до перемоги — рейтинг Бешулі не перевищував кількох відсотків, а його шанси перемогти на виборах чинного мера були примарними. Швидше Бондаренко хотів таким чином просто заявити про себе як про сильного гравця в донецькій політиці, але здійснити задумане не вдалося. Бешулю у підсумку до виборів просто не допустили. Однак сам Бондаренко до міської ради за списками ПСПУ пройшов. Зміг стати районним депутатом і Губарєв.
Звідки взявся Вадим Бондаренко, де взяв гроші на вибори і як отримав у своє розпорядження донецьку франшизу ПСПУ? У цьому йому допомогли зв’язки з людьми, яких пізніше називатимуть «сім’єю». За твердженням донецького бізнесмена Владислава Дрегера, який був добре знайомий із Бондаренком, своїм успіхом Вадим був зобов’язаний одному з менеджерів «сім’ї» — Олександру Сичинаві. Завдяки Сичинаві після виборів 2006 року Бондаренко здійснив неймовірний кар’єрний зліт. Спершу він був призначений на посаду начальника організаційно–розпорядчого управління Державної податкової адміністрації у Донецькій області, хоча на той момент спеціальної освіти в цій галузі у нього не було. Потім, у 2008 році, Бондаренко очолив податкову Калінінського району. А в 2011‑му — уже податкову Донецької області. Після утворення на базі Податкової та Митної служб Міністерства доходів і зборів Бондаренко обійняв посаду виконуючого обов’язки начальника Головного управління Міністерства доходів і зборів у Донецькій області.
