Тут мій погляд падає на ще одну руку в повітрі. Взагалі дивно тут бачити цю людину.
— Антоне? Ти знаєш когось з єлизаветинських часів?
Антон ніяково дивиться на мене. У його погляді страх та провина.
— Шекспір, — каже він наче вибачаючись.
— Так! Це ж епоха Шекспіра! А що ти знаєш про Шекспіра, Антоне?
Знов коментар від Лорен:
— Він помер, сер.
— Так-так, Лорен, я вже вхопив суть твоєї ідеї, можеш не продовжувати. Усі померли, закінчимо на цьому.
— Рада допомогти, сер.
— Ну, «Ромео і Джульєтта», — тихо каже Антон, сподіваючись, що він нічого не наплутав. — А ще «Генріх IV, частина перша». Ми ще на літературі проходимо.
Я дивлюся йому в очі — достатньо довго, щоб йому стало соромно.
— А яким він був, Шекспір? Як він жив?
Антон не відповідає.
— Я просто хочу, щоб ви зрозуміли, що Шекспір теж був людиною. Справжньою. Живою. Не просто абстрактний письменник, бізнесмен чи продюсер, а жива людина. Він ходив вулицями під таким самим дощем, як і сьогодні. Він пив ель та їв устриць. Він носив сережку у вусі, курив, дихав, спав й навіть ходив у туалет. У нього були звичайні людські ноги, руки. А ще тхнуло з рота.
— А звідки ви знаєте, що у нього тхнуло з рота? — питає Лорен, накручуючи пасмо волосся на палець.
На мить мені стає цікаво уявити, як би було легко, якби вони знали. Але я просто всміхаюся та жартую про відсутність зубної пасти в ті часи, а потім продовжую урок.
Я грав на лютні у Саутворку[76] все літо та початок осені. Часто я грав аж допізна, і міські ворота зачиняли, тому мені доводилося більше години повертатися додому. Восени погода погіршилася і людей стало менше. Я почав обходити забігайлівки, шукаючи роботи, але мені не щастило.
Звісно ж, грати у закладі було набагато престижніше, аніж на вулиці, але я був скоріше представником зникаючого виду. А ще тоді особливої популярності набула група музикантів під назвою «Пемброцькі хлопці»[77], і на тодішньому ринку видовищ майже не лишилося місця.
І один з них — бородатий велетень на прізвисько Вольфстан-дерево (вочевидь, через його вражаючі розміри та волосся, що скидалося на листя в бурю) — почув, що я шукаю роботу, та якось увечері підійшов до мене, саме коли я закінчив грати коло «Капелюха кардинала».
Він схопив мене за петельки та бухнув об стіну.
— Ану облиш його! — вступилася за мене Ельза, рудоволоса повія, з якою я часто балакав, коли рушав додому.
— Стули пельку, хвойдо, — він знов повернувся до мене. Зуби у нього були страшенно гнилі — просто ряд коричневих камінців, а не щелепа. Важко було навіть сказати, чи то так смердів його подих, чи чинбарня поруч. — Слухай-но сюди, хлопче, та запам’ятовуй: ти не гратимеш у жодному закладі по цей бік Бішопсгейту[78], а особливо у Бенксайді. Бо інакше тобі кінець. Це наша територія, і таким баранам, як ти, тут не місце.
Я плюнув йому в обличчя, а він схопився за мою лютню.
— Ану відпусти!
— Я зараз зламаю твою лютню, а потім твої пальці.
— Віддай, ти брудний…
— Вольфстане, ану віддай йому лютню! — закричала Ельза.
Він замахнувся лютнею, наче хотів розтрощити її об стіну, — аж тут почувся низький театральний голос.
— Вольфстане, ану припини.
Вольфстан озирнувся та побачив на доріжці за собою трьох чоловіків.
— Господи, — зраділа Ельза (хоча, може, і вдала) та почала повільними котячими рухами поправляти свою сукню. Усе навколо було театром, навіть без сцени. — Це ж сам Річард Третій!
Звісно ж, це був не Річард Третій, а Річард Бербедж, і навіть я знав, що він один із найвідоміших акторів Лондона. Тоді він виглядав доволі вражаюче. Він не був схожий на Еррола Флінна, Тайрона Павера, Пола Ньюмена чи Раяна Гослінга[79] — сьогодні у мережі він би жодного лайку не отримав. Волосся у нього було рідке, мишачого кольору, а шкіра на обличчі обвисла, наче він зійшов з картини Рембрандта. Але в ньому було щось, що вміли бачити люди єлизаветинської епохи і не вміють зараз. У нього була аура. Щось потужне, метафізічне — душа, присутність, сила.
— Чудового вам вечора, містере Бербедж, сер, — Дерево опустив мою лютню.
— Тільки мені? — зауважив він.
Тут я звернув увагу на двох його супутників. Один був круглий, наче бочка, та мав розкішну бороду (охайнішу, ніж у Вольфстана); його обличчя затопила така драматична усмішка, що я одразу вгадав у ньому актора (хоча і добряче напідпитку).
— Ти, смердюча калюжа конячої сечі, негайно поверни хлопцеві лютню, — мовив він.
Другий був стрункий та навіть гарний, хоча мав маленький рот та невдало зачесане назад волосся. Очі у нього були добрі та дещо схожі на коров’ячі. Він, як і його друзі, мав цупкий камзол з мереживом та ґудзиками, але золотавого кольору. Хоча, може, мені так лише здалося у сутінках.
З його зовнішності неважко було здогадатися, що він заможний представник богеми, і це враження тільки посилювала золота сережка у вусі. Загалом, обоє успішні актори і, мабуть, члени трупи лорда-камергера, як і Бербедж.
— Тільки-но гляньте! У пеклі порожньо — всі чорти у Бенксайді, — ущипливо зауважив красунчик.
— Сам Шекспір! — вигукнула Ельза, почувши його.