Шекспір — а це дійсно був він — ледь помітно всміхнувся.
А Ельза тим часом повернулася до третього, «барильця»:
— І вас я теж знаю! Ви теж Вілл — Вілл Кемп[80].
Кемп кивнув та гордо поплескав себе по животі:
— Авжеж.
— Віддай мені мою лютню, — знов мовив я до Вольфстана, бо тепер усе тут було на мою користь. Він передав інструмент мені в руки та повільно пішов геть.
Ельза глузливо помахала йому мізинцем:
— Нехай тебе качка копне, бридка дупа!
Актори розреготалися.
— Ходімо, хлопче, посидимо у «Королівській», — мовив Кемп.
Шекспір насупився, наче його раптом охопив головний біль:
— Та ти вже як мариноване в елі яблуко, друже.
Ельза вже шепотіла Бербеджу на вухо, повисаючи на його шиї.
— Вольфстан — просто нелюдь, — підійшов до мене Шекспір.
— Так і є, містере Шекспір.
Від нього пахло тютюном, елем та гвоздикою.
— Сумно бачити його знов такого. То що, хлопче, отже, ти добре граєш?
Я ще цілком не оговтався.
— Що?
— На лютні.
— Мабуть, що так, сер.
— І скільки ж тобі років? — нахилився він ближче до мене.
— Шістнадцять, сер, — вирішив я дотримуватися легенди.
— Виглядаєш молодшим. Але водночас і старшим. У тебе не обличчя, а загадка.
— Мені шістнадцять, сер.
— Та це не має жодного значення, — він поклав руку мені на груди, наче спирався. Тут я збагнув, що він теж напідпитку. Але він опанував себе: — Ми члени трупи лорда-камергера, і нам треба музиканта. У мене нова п’єса — «Як вам це сподобається». І для неї нам знадобиться музика, бо там багато пісень. Лютняр у нас був, але його забрала віспа.
Я витріщився на Шекспіра: у його очах виблискували два ліхтарі, що висіли поруч.
Тим часом Кемп врятував Бербеджа від Ельзи та вирішив поквапити справи:
— Хлопче, будь завтра у «Глобусі» об одинадцятій.
— Зіграй-но зараз, — не звернув на нього уваги Шекспір.
— Зараз?
— Давай, куй залізо, поки не згасло.
Ельза почала наспівувати якусь непристойну пісеньку, якої я не знав.
— Бідолаху і досі трусить, — співчутливо мовив Кемп. — Завтра зіграє.
— Ні, нехай грає зараз, — наполягав Шекспір.
— Я не знаю, що грати.
— Грай щиро. Уяви, що нас немає. Грай як для себе, — мовив він та шикнув у бік Ельзи.
У мене увіп’ялися чотири пари очей.
Я стулив повіки, подумав про Роуз та зіграв пісню, яку нещодавно вивчив:
Я закінчив пісню, розплющив очі та оглянув присутніх.
— Елю! — вигукнув Кемп. — Господи, дайте ж мені елю!
— А хлопець молодець! — мовив Бербедж. — Якщо не звертати уваги на слова.
— І на спів, — додала Ельза.
— Ти добре граєш, — мовив Шекспір. — Приходь завтра у театр «Глобус». Об одинадцятій. Дванадцять шилінгів на тиждень.
— Дякую, містере Шекспір.
— Дванадцять шилінгів на тиждень?!
Був ранок, і Роуз ніяк не могла в це повірити. Ми пішли по воду перед роботою, вона спинилася та опустила відро на землю. Я своє теж поставив. Воду ми набирали в колодязі приблизно за милю далі вулицею на північ від саду та стайні. Звісно, пити її було не можна: це для прибирання. Рожеве ранкове небо моторошно палало.
— Так, дванадцять шилінгів на тиждень.
— Ти працюватимеш на містера Шекспіра?
— Так, на лорда-камергера.
— Томе, це ж чудово! — вона кинулася мене обіймати, як сестра. Чи, може, більше ніж сестра. А потім на її обличчі з’явилася якась тінь, вона опустила голову та узяла своє відро.
— Що таке?
— Мабуть, ми тепер рідко будемо тебе бачити.
— Та я так само повертатимусь додому ввечері. Буду обходити стіну, якщо ворота зачинятимуть.
— Я не про це.
— А про що тоді?
— У тебе буде надто яскраве життя, щоб повертатися до нудної продавчині з ринку.
— Роуз, ти не нудна.
— Трава теж не нудна, поки не побачиш квітки.
— Трава у будь-якому разі нудна, а ти не трава.
— Томе, ти ніколи не лишаєшся на одному місці. Ти втік із Франції. Ти втік із Саффолку. І звідси втечеш. Ти не пускаєш коріння. Відтоді, як ми поцілувалися, ти навіть ока на мені не затримуєш — куди вже тут затриматися самому.
— Роуз, якщо я колись і матиму втекти, то не через тебе.
— То коли ж ти втечеш і чому?
А на це питання я не міг відповісти.
Ми майже дійшли додому, вже були коло стаєнь. На нас дивилися коні, що стояли у ряд, наче лорди на балконі, що дивляться давно знайому виставу. Роуз мовчала, і мене охопило почуття провини за брехню щодо смерті матері. А ще треба розповісти їй правду про себе. Рано чи пізно доведеться.
Майже коло нашого будинку ми побачили двох жінок, одна з них була стара місіс Адамс, що волала прокльони на адресу іншої жінки. Її Роуз теж знала — Мері Пітерс з ринку у Вайтчепелі. Тиха жінка з сумним виразом обличчя років сорока. Тоді такого віку міг досягти точно не кожен. Вона ніколи не знімала жалобного вбрання.
Стара Адамс поливала її лайкою, але Мері одним важким поглядом примусила її відступити, наче кішку, яку раптом налякала здобич. Відтак Мері попрямувала просто до нас. Сутичка зі старою аніяк її не турбувала. Роуз коло мене помітно напружилася, побачивши її.