— Доброго ранку, Мері.
Та стримано всміхнулася у відповідь та глянула на мене:
— Це і є твій Том?
Твій Том.
Мені стало бентежно приємно. Приємно знати, що Роуз так каже про мене. Наче я їй належу. Наче я справжній, реальний, і що місце, яке я займаю, призначене саме для мене.
— Так-так, це він, — трохи почервоніла Роуз. Просто як хмарка на світанку.
Мері кивнула та трохи це обдумала.
— Його сьогодні не буде. Вас із Ґрейс це, вочевидь, потішить.
— Правда? — Роуз полегшено зітхнула.
— Його лихоманить. Сподіватимемося, це лише віспа.
— Про кого мова? — спинтеличено спитав я.
Мері дещо відсахнулася, наче сказала щось, чого не мала казати.
— Про містера Віллоу. Наглядача ринку, — відповіла Роуз.
Потому Мері пішла:
— Побачимося пізніше.
— Побачимося.
Ми понесли наші відра далі до будинку, і я спитав Роуз про містера Віллоу.
— Та немає чого хвилюватися. Він просто надто суворий та й усе.
Більше вона нічого не додала та почала розповідати про Мері. Повідомила, що та приїхала сюди кілька років тому та майже ні з ким не спілкується. А оскільки вона не говорить про своє минуле, отож і говорити немає про що.
— Вона добра, але таємнича. Просто як ти. Але тебе я розгадаю. Розкажи мені щось, чого я ще не знаю. Ну ж бо, якусь дрібничку.
Аби я міг купити усе золото Стренду[82], я б усе одно обрав жити з тобою в крихітному будиночку на Велл-лейн. Але цього я не сказав.
— Я вчора бачив, як човняр упав у Темзу. Просто під будинком Нонсач[83]! Увесь натовп бачив! Шкода, що тебе там не було.
— Я не люблю такі жорстокі видовища.
— Так він же живий! Принаймні я сподіваюся.
Вона кинула на мене цинічний погляд, а я продовжив:
— Мені подобається, як ти піклуєшся про Ґрейс. Подобається твоя упевненість у собі. Подобається, що ти змогла влаштувати хороше життя навіть після всіх втрат. Ти вмієш знаходити красу там, де її, може, і немає. Ти наче те сяйво, що відбивається в калюжі.
— У калюжі? — розсміялася вона. — Ой, пробач, давай, продовжуй. Хочу ще компліментів.
— Мені подобається, як ти думаєш. Ти не просто йдеш по життю — ти дійсно замислюєшся над його явищами.
— Я не блідошкіра акторка, Томе. Я проста дівчина, що збирає фрукти в саду.
— З-поміж усіх людей назвати тебе простою можна в останню чергу.
Вона поклала на мене долоні:
— Я ж одягаюся у лахміття з мріями.
— Тобі все одно без того краще.
— Без мрій?
— Ні.
Я стояв впритул до неї та дивився просто в очі. Відступати було ні́куди.
Я і не думав, що шукав її, але тепер знайшов і не знав, що робити далі. Здавалося, все життя почало шалено обертатися навколо мене. Я був кленовою насіниною, яку підхопив вітер змін.
— Іди вже. Приємнощі лишимо на потім. Бо запізнишся.
Ми поцілувалися, і я з заплющеними очима вдихнув запах її шкіри та лаванди. Я був страшенно переляканий та закоханий. І виявилося, що страх та кохання, по суті, одне й те саме.
Я згадую те почуття, ту суміш кохання та страху, від якої паморочиться. Згадую, як лунали дзвони у церкві. Як її волосся пахло фруктами. Я і досі до болю в серці за нею сумую.
Опануй себе.
Я розплющую очі та бачу Антона, який виходить з класу.
— Антоне, зачекай.
У нього переляканий погляд: він весь урок сидів з отаким переляканим обличчям. У його руці навушник, він саме збирався забгати його у вухо.
— Тобі подобається музика?
Його дивує моє питання, він чекав чогось іншого. Загалом він заспокоївся, але очі й досі видають його хвилювання.
— Ага. Так, сер, подобається.
— А ти граєш на чомусь?
— Піаніно, — киває він. — Трішки. Мама вчила, коли я був менший.
— Обережніше з цим. Це може неабияк вплинути на хімію мозку. Я про емоції.
Він кидає на мене спантеличений погляд.
— А мама знає про твоїх друзів? — продовжую я.
Він перелякано знизує плечима.
— Ти міг би мати і кращих друзів.
Він знає, що не має за що на мене ображатися, але я бачу, як його щоки трохи надимаються.
— Сі мені не друг. Він просто брат одного мого знайомого.
— Знайомого? Зі школи? Він вчиться у нас?
— Учився, — хитає він головою.
— Учився?
— Його виключили.
Я киваю: тепер зрозуміло.
Пауза. Його обличчя напружується — він до чогось готується.
— А ви дійсно мали це на увазі? Учора ввечері, коли казали про вбивство?
— О, так. Так, це правда. У пустелі в Аризоні. Давно це вже було. Тож я б не радив тобі такого робити.
Він сміється, хоча і не переконаний, що я жартую. А я і не жартую.
— І вас не впіймали?
— Ні. Не у тому сенсі, який ти маєш на увазі. Але з віком розумієш, що насправді ніколи нічого не минається так просто. У людського розуму є власні… в’язниці. І у житті не завжди є вибір.
— Так, це я вже зрозумів.
— Ти не можеш обирати, де народитися. Ти не можеш обирати, хто з тобою залишиться у житті. У життя є певні незмінні течії, просто як у історії. І тут нічого не вдієш. А втім, багато чого залежить від твого вибору. Для рішень ще лишається повно місця.
— Мабуть, так.