«…Я розправлюся з тобою ста п’ятдесятьма способами. Тому затремти — і відійди»[92].
Тут Меннінґ схопив Ґрейс за волосся — і затихли навіть актори.
— Ось ця! — заволав він. — Скільки їй років? — Ґрейс копала його ногами. — Двадцять? Тридцять? А може, й шістдесят! Вона виглядає як дитина, але ж ми знаємо, що це обман!
Ґрейс зацідила йому поміж ніг:
— Відпусти мене, бісів гівнюк!
Це не допомогло. Натовп був на боці Меннінґа і проти нас. Нас звідти б уже не випустили, Меннінґа слухатимуться, варто йому звинуватити нас у відьомстві. Роуз і Ґрейс були в небезпеці. Нас могло врятувати лише одне — воно нас і врятувало.
— Негіднику, відпусти дитину негайно!
Сам Шекспір підійшов до краю сцени, кинувши грати.
Меннінґ не здавався так легко:
— Я Вільям Меннінґ, і я…
— Мені це байдуже, — урвав його Шекспір. — Акторам байдуже. «Глобусу» байдуже. Відпусти її та дозволь піти звідси разом з друзями, і тоді ми продовжимо виставу.
Цього було досить. Навіть самої погрози припинити виставу для натовпу було досить. Натовпу було чхати на справедливість, бо вони хотіли розваг, видовищ. І Шекспір це знав так само, як і решта.
На Меннінґа гарчали всі присутні. Тепер яблука та устриці летіли вже у його червоне обличчя. На лобі в нього запульсувала жилка, і він відпустив Ґрейс. Ми з Роуз негайно схопили її та побігли до виходу, загрузаючи в піску.
Я озирнувся на сцену та впіймав погляд Шекспіра, який оголосив радісній аудиторії, що решта п’єси присвячується чоловікові, перед яким він у неоплатному боргу, «чоловікові на ім’я Генрі Геммінґс». Я знав, що це кодове слово для мене.
Я зрозумів, що у «Глобус», та й у Бенксайд, повертатися мені більше не можна.
Плітки.
Плітки не вмирають. Плітки — не просто валюта, це живий організм.
Історії, наче ґедзі, літають у повітрі та гудуть — гудуть поміж смороду стічних канав та брязкоту возів.
Наприклад, коли раптом зникла Мері Пітерс, про це знала кожна родина на схід від міських мурів. Роуз так засмутилася, що цілий день майже не розмовляла. А історія лютняра, що скочив на сцену в «Глобусі», була на вустах у кожному шинку Лондона. Роуз в усьому звинувачувала свою запальність.
— Але ж ви з Ґрейс вскочили в халепу!
— Ми вміємо за себе постояти. Ми завжди чудово самі все ладнали. А тепер нам доведеться повернутися на ринок у Вайтчепелі…
Я знав, що рано чи пізно розмова до цього повернеться. Вона спитала, хто такий Меннінґ.
— Не знаю, — відповів я.
— Ти брешеш.
— Я не можу тобі сказати, хто він.
— Він сказав, що твоя мати відьма. Що він мав на увазі?
— Мабуть, він щось наплутав. Може, я схожий на когось.
У зелених очах Роуз розростався гнів.
— Томе Сміт, ти що, вважаєш мене дурепою?
Оце і був кінець. Вона назвала мене ім’ям, яке лише наполовину було моїм, — і я вирішив розповісти їй хоч щось.
— Роуз, пробач мені. Я припустився помилки. Мені від самого початку не треба було сюди приходити. Або ж я мав віддати вам борг та негайно піти. Дарма я дозволив своїм почуттям до тебе розвиватися. І твоїм до мене теж.
— Томе, про що ти? Твої слова для мене загадка.
— Так, і я теж загадка. І тобі її не розгадати. І я сам її не можу розгадати.
Я підвівся та почав міряти кімнату нервовими кроками. Ґрейс уже спала у себе в кімнаті, і я намагався говорити тихіше.
— Ти маєш знайти когось іншого. Поглянь-но на мене, Роуз! Я надто молодий для тебе!
— Два роки, Томе… Не така вже це й різниця.
— Але вона збільшуватиметься.
— Тобто? — спантеличено глянула вона на мене. — Як різниця може збільшуватися? Ти верзеш маячню.
— Роуз, від мене більше немає користі. Я не можу повернутися у Саутворк.
— Користі? Користі? Томе, я віддала тобі своє серце!
Я важко зітхнув — якби тільки я міг так легко видихнути реальність. Якби тільки та сльоза ніколи не капала з її ока. Якби тільки я ніколи її не кохав.
— Ти віддала його не тому хлопцю.
— Томе, що сталося з твоєю матір’ю? Розкажи мені правду.
Я не міг брехати їй в очі.
— Вони вбили її через мене.
— Що?
— Роуз, у мені є дещо дивне.
— І що ж це?
— Я не старію.
— Що?
— Глянь на мене. Час спливає, але на моєму обличчі цього не видно. Я кохаю тебе. Правда. І яка ж з цього користь? Я наче той хлопчисько, що дряпається на дерево, яке стає тільки вище.
Її настільки вразило те, що я розповів, що вона лише мовила:
— Я не дерево.
— Тобі буде п’ятдесят і ти виглядатимеш на п’ятдесят. А я виглядатиму так само, як і зараз. Тобі краще мене полишити. І мені на краще піти. Ліпше я…
Вона поцілувала мене, аби тільки я замовк. Вона ледь могла повірити в те, що я кажу. Кілька днів поспіль вона вважала мене божевільним. Але минали тижні та місяці — і вона зрештою усвідомила, що я кажу правду.
Вона не могла до кінця цього зрозуміти, але заперечувати це було марно. Це реальність.
Така моя правда.
Гадки не маю, чи зрозумів Антон бодай щось з моєї промови. Я живу лише чотириста тридцять дев’ять років, і мого досвіду вкрай замало, щоб зрозуміти найпростіший вираз обличчя підлітка.