Але найбільший ешкийя Криму, сміливець з Карадагу Амет не знає, що таке безнадія. Він звик до всього — навіть до зради тих, кому приходив на допомогу.
Кинув оком на мури. Побачив кілька штурмових драбин, залишених атакуючими. Там повинно лежати ще кілька! Ну, що ж, треба пробитися до них!
Розбійницький ватажок гукає своїм спільникам: «За мною!» — і ватага, що зменшилася вже на третину, пробивається до мурів. Кантемірівці, впевнені, що розбійникам потрібна брама, а не драбини, спочатку розгубилися. Вони нічого не можуть збагнути. А розбійники, напруживши останні сили, прорубуються до драбин. І от уже біжать вони один за одним нагору, біжать чимдуж, а розгублені кантемірівці навіть не пускають стріл, бо ті, що подалі, не можуть збагнути, хто ж це біжить і навіщо…
Внизу, біля драбин, залишаються тільки коні й кілька розбійників на чолі з ватажком. Ще кільканадцять секунд — і вони врятуються!
Та саме тоді з задніх рядів кантемірівців бахкає гармата — і важке ядро розбиває драбину. Кілька розбійників падає вниз. Всі інші — на мурі.
Аметові-Киримли не пробитися до іншої драбини. Доведеться дорого віддавати своє життя чи кінчати життя самогубством.
Але розбійницький ватажок — не з тих, хто поспішає розлучитися з найсолодшим даром Аллаха — життям. Розбійницький ватажок вважає, що людину не повинна лишати надія навіть тоді, коли її саджають на палю. А зараз до палі ще далеко. Треба відбиватися до кінця! Може, вдасться все-таки пробитися до другої драбини!..
Та пробитися не вдається. Втомилася вже рука ватажка карадазьких сміливців. Не так м’яко йде крізь ворожі тіла його шабля — уже пощербилася на яничарських кістках. Навіть дамаська сталь пощербилася. Ех, була б у нього переяславська шаблюка, зроблена під дамаську, — ця б не пощербилася ніколи! Ця рубала б і кості, і кольчуги, і лати. Чув про такі шаблі Амет-Киримли, але, на жаль, не тримав у руках!..
Чимдалі — ближче вороги. Ось-ось знесуть гарячу голову розбійницького ватажка! Але не зносять!
— Беріть живцем! — кричать аж троє чаушларів на кольорових конях.
Шкода — далеко вони від нього! А то б навчив їх, як кричати, щоб брати розбійника живцем!
Нарешті, на Амета накидають сітку. Де вона в них узялася — бозна! Накинули сітку, а потім накинулися всі! Накинулися — і розірвали б разом із сіткою, якби не скажений крик чаушларів:
— Беріть живцем!
Акрам-баші з ненавистю поглянув на Шагіна. Підступний татарин, хоч і з каплями чінгізханової крові в жилах! Злякався відкрити браму і врятувати свого ж рятівника! Мерзотно!.. Дорошенко так не зробив би ніколи!
Шагін-Герай відвів очі вбік. Він розумів, що мав кинути йому в обличчя Акрам-баші. Закипіло бажання знести з полководця голову за такі думки. Та — стримав себе. Після поразки за Дунаєм, де командували його військом слухняні нездари, Шагін-Герай дійшов висновку: ліпше полководець хай буде й неслухняний, але розумний. Треба було б послухатися Акрама-баші…
— Акраме, — сказав Шагін-Герай, пересилюючи себе. — Я був винен. Але побачив це тільки зараз.
— Я думаю, — трохи заспокоївшись, промовив Акрам-баші, — що полководцеві й державцеві ніколи не треба запізнюватися в своєму думанні. Можна запізнитися з думкою на одну хвилину — і втратити свою державу, свою честь і свою голову.
— Я поки що не втратив ні голови, ні держави… — почав був Шагін-Герай.
— А честь?.. — запитав Акрам-баші.
Сказав — і одвернувся, навмисне підставивши незахищену спину озброєному Шагінові. Мабуть, розумів, що калга не насмілиться завдати йому підступного удару!
«А честь?..» І це питає вчорашній гяур, який мусить до кінця своїх днів дякувати Шагінові за врятоване життя!
На шостий день Кантемір знову кинув свої війська на Бахчисарай. Але яничари й сеймени, які вчора були вже майже переможцями — і в них із рук вирвали ту перемогу, — на цей раз ішли до бою не з таким завзяттям, як раніше. Військо, яке переважало сили Шагіна-Герая, утомилося. Йому треба було дати спочинок.
Але Кантемір затявся. Йому здавалося: іще один ривок, іще одне зусилля — і все! І він знову посилав своїх воїнів на бій. І воїни йшли, а потім відступали, залишаючи під мурами вбитих.
Кантемір стояв біля свого шатра й дивився, як його воїни намагаються прорватися в Бахчисарай — і не можуть. Турецькі яничари — воїни, перед завзяттям яких схиляється вся Європа й Азія, — не можуть подолати малий гарнізон Бахчисарая! Яничари, які з дитинства пройшли девшірме,[32] які звиклися з своєю почесною роллю грози гяурів, зараз не можуть подолати невеликого гарнізону — решток розгромленого ними ж великого війська Шагіна-Герая.
