Чоловік з Кафи признався: його послали до гетьмана, аби він сповістив, що сьогодні вночі в тилу козацьких військ, у бухті біля Карадагу, висадяться п’ять тисяч турецьких яничарів та сипахів. Вони мають ударити в тил козакам. Це, так би мовити, само собою. А основне їхнє завдання — вбити чи вкрасти гетьмана. Якщо це вдасться, то новий гетьман, імені якого чоловік з Кафи не знає, припинить облогу, забере з Криму своє військо і розірве будь-які стосунки з Шагіном та Магометом. Чоловік з Кафи вирішив признатися бодай у цьому, бо вже настала ніч і яничари й сипахи ось-ось почнуть свою висадку. Цьому чоловікові весь час здавалося, що трапилося якесь непорозуміння, що його вважають за провокатора, а тому мучать і не хочуть звести з гетьманом. Він вирішив: ось вони пішлють своїх людей на берег, побачать, що посланець з Кафи казав правду, — і відпустять його з богом, ще й спасибі скажуть… Але новина про висадку турків у тилу козацьких військ не справила на мучителів ніякого враження. Вони продовжували мучити добровільного помічника Абу Ахмада ібн Аль-Джасаса і вимагали, щоб він признався, хто його сюди післав.
Особливо старався один з цих катів — чоловік явно не козацького вигляду, одягнутий під венеціанця чи генуезця, з довгим волоссям, з невеличкою гострокутною борідкою, з закрученими вгору вусами. Спільник цього чоловіка якось назвав був його сеньйором… Так от, цей сеньйор особливо винахідливо допитував чоловіка з Кафи — він пік його тіло вогнем, він заганяв йому під нігті дерев’яні голки, але той мовчав. Він зрозумів, що втрапив до турецьких шпигунів, зрозумів, що живим уже додому не повернеться — навіть тоді, коли скаже ворогам правду, — так ліпше буде вмерти чесно і гідно. Тим паче, що назвати ім’я торговця коштовностями, який прибув зі Стамбула, він не міг, бо не знав, як цього чоловіка звуть. Та навіть якби й знав, то не сказав би. Цей чоловік, що колись потрапив був до турецького полону, був перепроданий татарам, не один рік пробув невільником у Кафі, потім омусульманився, змінив ім’я, одружився з татаркою, діти його — татари, дасть бог — і онуки татарами будуть. Але любов до своєї втраченої батьківщини — України — цей чоловік зберіг у душі навіки. Кримську ж землю і кримський люд він полюбив теж навіки, а тому й не хотів, щоб Кирим-Ада знову опинився в турецькій неволі.
— Ага! Плачеш! Плачеш! — закричав сеньйор, побачивши сльози на очах чоловіка з Кафи.
— Не радій, нікчемнику, — тихо відповів катований. — Плачу не тому, що кінчається моє життя. Плачу тому, що не встиг попередити гетьмана Дорошенка про біду, яка нависла над його головою… Над його головою — і над великою справою кримського люду… Вам, безбатченкам, цього не зоозуміти!.. А сльози — що сльози?!
— Ось ми зараз випечемо тобі очі — то й сліз не буде! — зареготався сеньйор…
Все цієї ночі було дивним і незрозумілим для козаків полку Павла Мізерниці. Десь біля півночі було наказано всім знятися зі своїх місць і перейти на півмилі вбік. Ніяких пояснень при цьому, звісно, не було, крім одного: це — наказ гетьмана.
— Ясно, — сказав Яремко. — Це той чоловік з Кафи стрівся з гетьманом і щось важливе йому розповів.
— Я теж так думаю, — погодився Ляскало. — Тільки що таке він міг сказати Дорошенкові, що треба нас на півмилі відсовувати вбік?
— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — Але я думаю так: щось та має статися!.. Одно тільки мене турбує…
— Що? — в один голос запитали Яремко й Ляскало.
— Таке враження, що те місце, де ми були, повинні зайняти якісь вояки. Звісно ж, не ворожі, бо то була б зрада, а наші… А звідки можуть прийти ще наші загони? На Січі було всього чотири тисячі — от вони й пішли в Крим… Може, донці прийдуть? Ото було б здорово!
Цабекало аж употів — так довго він говорив. Весь час-бо він тільки підтакував та підегекував Ляскалові, а тут висловився!
— Ех, — зітхнув Яремко. — Якби донці… Але ж я знаю, що Дорошенко навіть гінців туди післати не встиг. Та й цар московський Михайло Федорович, хоч і тезко нашому гетьманові, а на Крим ходити донцям не дозволяє. Все указ за указом пише: не можна — і все!
— Та якби донці прийшли — то не з Кафи прийшли б вісті про це, — зітхнув Ляскало.
— Еге ж, не з Кафи, — погодився Цабекало.
— Той чоловік міг би принести вісті про наміри турків…
