І тоді отямився Бекір-баші, зрозумів, що опинився між двома ворожими силами, віддав наказ: зупинитися, стати укріпленим табором, готовим до відбиття будь-якого ворожого нападу з будь-якого боку. Зрештою, одне з найголовніших завдань, які Бекір-баші поставив перед собою (і яке поставив перед ним диван), — виконано: турецька армія стоїть уже на березі Бугу. Незабаром прийде сюди флот з усім необхідним для будівництва фортеці Амурат-Кермен…
Регімент брацлавського хорунжого незрушно стояв на березі Бугу. Він не збирався форсувати бистру гяурську ріку, але своєю незрушністю не заохочував до форсування й протилежну сторону. Очевидно, були для цього якісь міркування, і Бекіру-баші цікаво було би з ними ознайомитися, але поляки не посилали парламентера…
Вечорілося, і Бекір-баші вирішив післати на розмову з хоробрими вояками Ляхистану свого офіцера.
Той переплив Буг і вийшов до пана Стефана Хмелецького.
Офіцер передав вітання панові брацлавському хорунжому від свого доводці і запитав, чому оце поляки вийшли геть усім своїм регіментом на берег ріки — чи не вітати часом хоробрих воїнів пророка і султана?
Брацлавський хорунжий не знайшов за потрібне відповідати офіцерові, нижчому від себе за званням. Він підкликав жовніра Потенгу і наказав йому:
— Скажи цьому туркові, що ми вийшли на прогулянку, бо наші коні застоялися. І ще скажи, що отако вийшовши на красивий берег красивої річки, ми побачили, що сюди наїхало різного люду. От ми стали й дивимося.
Яцек Потенга, добродушний білявий бурмило, що мав зросту на два з половиною аршини, справно переклав слова свого начальника, додавши наприкінці від себе ще й таке:
— Дивимося, чи скоро ви побіжите від наших берегів? А чи, може, допомогти?
Турок, який добре розумів польську мову, запитав, як звуть пана регіментара казенного війська,
— А то не є важливим, — відповів Яцек Потенга. А Стефан Хмелецький, який незгірш за свого жовніра знав турецьку мову, додав:
— Скажи тому драбові, що я звелів розмовляти з ним тобі, бо вважаю, що найменший польський жовнір має більше гонору, ніж найвищий турецький офіцір. І якщо тотен драб має намір щось сказати мені особисто, то нехай знає, що я його не вислухаю. Хай розмовляє з рівним собі.
Яцек Потенга тут же переклав туркові слова пана Стефана. Переклав, хоч і чудовно відав, що турок геть усе зрозумів і без його, Яцекової, допомоги.
Турок незворушно вислухав слова пана хорунжого, а потім їх переклав і сказав так:
— Ми всі рівні перед очима безсмертного Аллаха. І тільки безсмертний Аллах відає, хто з ким годен вести розмови. Так само тільки безсмертний Аллах знає, хто від кого й куди побіжить… Але мене вповноважено моїм начальством вести розмови не про воєнні справи, а про мирні…
— Запитай у цього драба, — ніби ні до кого не звертаючись, мовив пан Хмелецький, — що ж то за мирні справи привели таку силу турків од Стамбула аж на берег Бугу?
— Нескінченно мудрий хондкар послав нас будувати на цих мальовничих берегах чудо-замок. Він буде тішити око місцевих поселян…
— Скажи цьому драбові, а він хай перекаже своєму багатомудрому Бекіру-баші, що у нас різний погляд на красу. Їхня королівська милість круль Сигізмунд має на цей предмет свою думку. А оскільки це не османська територія, то, напевне, нескінченно мудра думка великого хондкара Амурата на неї не розповсюджується… Не збирається ж великий круль Сигізмунд будувати посеред Стамбула костьол!..
— Слова про великого круля Сигізмунда були б вельми переконливими, якби не справи його підданих.
— Які ж то справи? — запитав Потенга, не чекаючи, коли пан Стефан підкаже йому підходяще питання.
— А отакі, — з сумом мусив констатувати офіцер. — Ваші підданці, що звуться козаками, щойно обстріляли з гармат наше військо, яке йде з мирними намірами по своїй землі.
— Що ви кажете? — щиро здивувався Яцек Потенга. — Коли ж це вони обстріляли з гармат ваше військо?
— А одразу по обіді!
— Що ви кажете? Я не чув жодного пострілу та ще й з козацької гармати… Хвилиночку, я зараз перепитаю у свого начальника, чи знає він хоч що-небудь про оті постріли. І скільки їх було?
— Два постріли. І тільки дивом ядра не влучили в мирних воїнів великого хондкара.
— Що ви кажете? Зараз перепитаю…
Ясна річ, перепитування в пана Сгефана Хмелецького не дало ніяких результатів. Пан хорунжий не чув жодного пострілу — ні з гармат, ні з мушкетів, ні з пістолів…
— Отак, — розвівши руками, мовив пан Яцек Потенга. — Пан регіментар казенного війська не чув жодного гарматного пострілу і не бачив жодного козака. З нашої землі не було жодного пострілу. То вам усе причулося!
— Постріли були з нашої землі. Але ті постріли вчинені розбійниками-козаками, які без нашого дозволу влізли на нашу землю, — почервонівши, заявив офіцер.
— А ви що, ефенді, бачили тих козаків? І гармату їхню бачили? І бачили, як вони пролізли на ту землю, яку ви вважаєте своєю? — зневажливо всміхнувся Яцек Потенга. — І ще: якщо ви вважаєте правий берег Бугу вашою територією, то чому підданці корони мусять стежити за порядком там, де маєте стежити ви?
