Собі на умі був через карабаша. Міг піти з ним у гори відпочити від людей, і не було його шість місяців поспіль, коли у нашому містечку і ще в десятьох ближніх, та й далі, за Дриною і Савою, аж до Румелії та Стамбула, і до Московії, і ще далі, у землях, для яких навіть імені немає, панувала чума. Замість пахтіти корицею і гвоздикою, горішній та долішній квартали смерділи тоді розкладеними людськими нутрощами, мученицькою смертю та лайном, що з переляку текло по ногах тим, хто не мав щастя захворіти й померти. Так тривало, доки Сичан-паша відпочивав і доки вони з карабашем перестрибували потоки — у два кроки, перший робили по землі, другий в повітрі, такі обоє легконогі були, коли б на якийсь час від людей, і хворих, і здорових, від'єдналися. Коли Сичан-паша повертався з гір, на всі боки тікала чума, а смерть знову ставала легкою, пахла корицею і гвоздикою. Тільки він сам тяжчав, більше не міг спиратися на повітря, карабаш його лежав перед хатою, поклавши голову на передні лапи, і чекав, коли видужають ті, кому належиться здоров'я, і помруть ті, хто мусить померти.
Пробачили б люди Сичану-паші й те, що ходив у гори від них відпочити, але був за ним ще один великий гріх, про який ніхто до пори не знав. Коли вони з карабашем були ще молоді, жінка його народила сина, якому дали ім’я Арслан, щоб виріс великий та сильний, як сирійський лев з вогненними очима, але виріс Арслан такий тендітний, аж прозорий, батько крізь нього міг читати книжку, а душа в хлопця — що в дівчинки. Сичан-паша бив сина, щоб вселити у нього ненависть і лють. Тримав йому голову під водою, доки не почне задихатися, щоб життя полюбив. Ганяв його босим по снігові, щоби зміцнів. Годував його ведмежим салом і хлібом з букового дерева, щоб на ньому трохи м'яса наросло, і далі міг крізь нього читати книгу. Як надійшов час відпочивати від людей, погнав його перед собою та карабашем у гори.
Пес не любив Арслана. Гарчав, щойно хлопчик підходив ближче, ніж на десять метрів. Чи то йому не подобалося котяче ім'я малого, чи ненавидів його, бо він забирав Сичана-пашу, бо хлопчик, а не карабаш, був його плоттю й кров'ю, того вже ніколи не дізнатися. Але, як прийшли вони в гори, туди, де всі шляхи-дороги губляться, пес підійшов до хлопця ззаду, вхопив його за шию і лише раз головою смикнув. Чути було, як Арсланова шия зламалася — ніби хтось на суху соснову гілку ногою став. Якимось дивом той звук долинув до горішнього й долішнього кварталів, та далі, через Дрину і Саву, аж до Румелії та Стамбула, і до Московії, і ще далі, в безіменні землі. Ніхто не знає, як було Сичанові-паші чути той звук і як воно взагалі батькові, коли пес у нього на очах убиває сина.
Коли через півроку повернувся, жінці сказав, що Арслан помер від тяжкої хвороби, з якої дитину смерть урятувала. Вона йому повірила і збожеволіла. Але в містечку завжди були такі, що думали, ніби Сичан-паша власного сина вбив. Завів його в гори та й забив, бо не міг стерпіти, що той такий тонкий, аж читати крізь нього можна. Ті, що так думали, ніколи не казали про це вголос. Знали, що рано чи пізно доведеться і їм зі своєю хворобою йти до Сичана-паші. Однак, не було жодного, хто б подумав, що це пес убив хлопчика і що батькові потім забракло духу з ним розлучитися, тому він і далі тримав його при собі та пишався ним, як люди завжди пишаються карабашем.
Але Сичан-паша старівся, лице його вкривалося зморшками, його зморшки креслили шлях, що веде у гори, через один ліс і через другий, на гору, вниз і на іншу гору знову, аж до потоку між трьох сосен, до місця, на якому карабаш зі спини підійшов до Арслана і забрав у нього життя. Кожна стежка, якою треба пройти, видніла у зморшках на обличчі Сичана-паші, тож кожен міг піти в гори, прямо до місця, де він поховав сина. Люди ходили, і кожному, хто пішов, потім уві сні з'являвся Арслан і розповідав, як усе було. Одні від того божеволіли, інші затаювали зло, а треті стрімголов бігли геть, шукаючи когось іншого, хто позбавлятиме хвороб. Так Сичан-паша залишився сам із карабашем, і дарма, що мав по собі сім тисяч чотириста двадцять вісім душ, які мали би пам'ятати, і п'ятсот дев'яносто чотири мисливські собаки, якщо всім було просто легше забути його. Так воно врешті й сталося: нічого про нього не відомо, через те усе довелося вигадувати. Залишився по Сичан-паші тільки звичай, за яким деякі собаки після господаря помирають разом з невисловленою таємницею, що була між ними.