Зі свого села він поїхав п'ятнадцять років тому, з єдиного приозерного села в Боснії, і оселився в місті, що і сяйвом, і пітьмою перевершуватиме все, що він будь-коли бачив. Спершу його тішили далекі звуки, гуркіт потяга, що за кілька кілометрів звідси рушає зі станції, рівномірне гудіння шкарпеткової фабрики, скрегіт останніх трамваїв, легіт з Іґмана та Бєлашниці[22], крижаний хрускіт ранньої зими, полуск льоду під ногами, розбивання закам'янілого снігу біля дверей гаража. Пізніше звуки втратилися, спогади про озерні міражі зробилися химерними, майже несправжніми, життя мимоволі прилагоджувалося до нового світу, віддаленого від справжнього на якихось п'ятдесят кілометрів, а все-таки зовсім інакшого.
Зрештою, мов остаточне пояснення, зблиснув і прогримів гучний вибух, погасли всі світла, очам стало легше, повернувся спокій. Хлопець стояв на рівному даху, на самому краю, і злегка похитувався на нічному вітрі. Сьогодні непевні голоси з озера принесли йому звістку про батькову смерть. Перевірити її він, звісно, не міг, бо телефони не працювали, а в міста під облогою довірені посланці дістаються хіба випадково.
Ніщо в мороці ландшафту не могло підтвердити або спростувати страшну, лиш на мить чутну звістку, жодного знаку, жодного звуку. Він стояв отак, відколи в місті зникло світло, і не знав, що йому далі робити. Будь-який хибний крок, повернення в ліжко чи імітація спокою, насправді вразив би його ще більше. У запамороченні він злякався безумства, що ішло назустріч, повернення в спогади, в кришталевий озерний світ.
У сім років уперше тримав у руках живу форель. Риба — здавалося, більша від нього — шалено махала хвостом, немічно корчилася, відчуваючи смертельну віддаленість від поверхні води. Йому здавалось, що це ще не все, є якась причина, з якої він мусить кинути рибину з рук, якнайдалі від себе, бо інакше форель стане страшною зброєю, проріжуться шипи, яких начебто немає, і риба вивільниться, залишивши йому тільки незбувний страшний біль. Згодом він бачив у фільмах, як у досвідчених рибалок, наче в тих дітей, втікають із рук ці водні істоти, і то вже в мить абсолютної певності у рибальській звитязі. Побутує думка, буцімто рибина настільки слизька, що блискавично може випорснути з рук, але він вже не вірив у це. Передовсім кожна людина, що тримає в руці форель, боїться її сили, темної й водяної, яка у визначену мить, зараз чи за сто років, обдурить і знищить.
Батько рибалив лише у вихідні. Взагалі був шахтарем. Неподалік від озера була неглибока копанка, брудна й тваниста, як усі шахти на світі. Батько пишався своєю роботою. Був високий, гарний, білявий. Говорив таким самим голосом і словами, як усі тати на батьківських зборах, але, коли мандрували кудись, на питання цікавих супутників у купе завжди охоче відповідав, що сам він шахтар. Син соромився і штовхав його ногою, батько тоді сміявся, ніби втнув добрий жарт. По багатьох роках у випадковому словенському готелі, після симфонії лагідних поглядів, хлопець одній ніжній та манірній дівчині збрехав, що він шахтар. Дівчина злякано подивилася на нього і зазначила, що внизу, під землею, купчаться тільки неосвічені люди. Він усміхнувся, дівчина відповіла йому тупим дерев'яним поглядом. Він же питав себе, як батькові вдавалося в правильний час і спосіб зачаровувати людей зізнанням, що він шахтар.
Із даху, якщо вірити старим казкам, цілий світ мало би бути видно, чи принаймні ту його частину, що цікава тобі. Хлопець до болю широко розплющував очі, але не бачив нічого. Усе, що міг зробити зараз — це забути страшну звістку, вдавати, що нічого не чув і не бачив, але дівчині та друзям уже все розповів. Їхні співчутливі погляди, дрібні знаки уваги та підкреслена лагідність перешкоджали його спробам забутися. Вони казали, що батько, можливо, і не помер, може, сталася помилка, але самі не вірили в це. Він вірив, і прагнув небагато, найнезначнішого, найменшого підтвердження, хоч би натяку, чого завгодно, тільки б настало полегшення, тільки б спуститися з даху і лягти в ліжко.
Якщо зараз почнеться велика, вееееелика злива — можливо, наповнить долину водою. У воді відіб'ється місяць. Під водою, захлинувшись і завмерши, лишиться місто. Виживуть лише артустановки, з яких це місто обстрілювали, та ілюзія про батька, який, можливо, пізно вночі у трухлявому човнику, не відводячи погляду від поплавка, видивляється свою форель.
Як порожня посудина, яку наповнюють перші краплі дощу, Юраєва голова лежала в багнюці. Солдати, не звертаючи уваги, проходили повз, а за три кроки сусіда Шимун копав свій двометровий рів, роздивляючись глину, що переливалася всіма кольорами веселки, з дивним відчуттям порожнечі в потилиці та з очищеною від страху підозрою, що його власна голова теж, ніби в'язниця-колодязь, зяйне пітьмою у всесвіт. Часом краєчком ока позирав туди, де якусь годину тому копав Юрай, подумки вимірював отвір, крізь який вилетів мозок, чудувався, які має правильні краї, наче їх формував управний гончар, пальцями виліпив з Богом даних пороху та води.