Чіпо довго мучився, не знав, що робити з цією дівчиною. Здавалася йому гарною, і водночас такою далекою. У його передвоєнних підвалах такої істоти просто не могло бути, а ось тепер, у тітчиній квартирі, серед війни, вона знайшлася, як дар небес, як чиста й відкрита обіцянка якогось іншого, шляхетнішого й кращого життя, що, з одного боку, знов-таки було заманливо, з другого — глибоко огидно. Ця фочанська дитина вросла, проти його волі, йому під шкіру, як передвісник нового, ще жорстокішого й боліснішого нещастя. Хотів торкатися її, але кожен можливий дотик видавався відвертою прелюдією безповоротної життєвої втрати, по якій залишається тільки божеволіти, звести рахунки з життям чи стати посеред Трієстської вулиці й чекати, щоб у тебе поцілив четницький снайпер із Єврейського цвинтаря.
Перед сном він дивився на хреста і повторював подумки: «Я тут, Боже, не можу допомогти ні собі, ні їй, але ж Ти є, от і допоможи нам!». Це здавалося йому молитвою.
Якось наприкінці літа просто на порозі будинку граната відірвала Муєсирі обидві ноги. Два дні вона помирала в лікарні, лікарі вже й руки вмили, а Чіпо під вікнами палати й далі кричав: «Вертайся до мене, ханумице[17] моя!». Народ бачив, як він ходить і плаче. Питали, що в нього було з тією малою, і відтоді прозвали його Ханумиця.
На повороті, отам біля Інституту охорони громадського здоров'я, водії трамваїв завжди дзвонили; можливо, не знали, що їх чекає за рогом, чи там колись нещастя сталося, чи просто були забобонні. Їхнє дзеленчання мало кого хвилювало, мешканці прилеглих будівель вже й не чули його, як не чують цокання настінного годинника, навіть кішки попід стіною військового магазину не виринали з літньої дрімоти. Минали роки, трамваї все дзвонили, за рогом показувалася завжди та сама рівна дорога, аж до Маріїн-Двору й зупинки на перехресті вулиць Тіта і Короля Твртка[18].
Дзеленчання не турбувало й завсідників «Кварнера», маленького притулку алкоголіків, де за великими келихами сараєвського чи нікшицького пива та під баделовий віньяк утрачене покоління чекало свого цирозу печінки. Та одного дня Мехо Десантник привів у «Кварнер» свого армійського приятеля, колишнього боксера баня-лучанської «Славії»[19], Мішу на прізвисько Серце. Як усякого нового гостя, місцеві зустріли Мішу Серце з двома питаннями в поглядах — скільки грошей має в кишенях і чи не збирається порушувати блаженного кварнерського спокою. Справжні пияки не лаються і не трощать все довкола, вони прагнуть спокою, тиші та споглядання; їх дратує всякий наглий рух, у відповідь на голосно виголошену лайку хапаються за пляшки й розв'язують бійку, яку потім щоразу хибно пояснює кримінальна хроніка. Вони просто обстоюють право на свою останню склянку.
Через п'ять хвилин після того, як Міша Серце зайшов до «Кварнера», задзвонив перший трамвай. Міша Серце машинально поставив руки в захисну стійку, прямо перед обличчям Веле Футболіста, а той, так само машинально, вхопив попільничку та й вгрів нею боксера по тімені. Мехо Десантник скочив на захист приятеля, Мірсо Більярдист від несподіванки впав зі стільця, Лойзе Професор вигукнув «Крусифікс і круциаліс!», Зока Бармен впустив склянку, Міша Серце підвівся, вхопив Веле Футболіста за передпліччя й сказав:
— Пробач, друже, я ненавмисне!
Веле Футболіст глянув на нього налякано й відповів:
— Нічого, буває.
Щоб виправити ситуацію, Мехо Десантник замовив усім випивку. Але, перш ніж встигли принести замовлення, знову задзвонив трамвай, Міша Серце нервово зиркнув на Мехо Десантника і сказав йому:
— Ходімо звідси, довбані трамваї дістають.
— Куди ми підемо, придурку, я ж замовив бухло!
Міша Серце вмостився на стільці, Зока Бармен приніс пиво, було відпито перші ковтки, знову задзвонив трамвай, Міша Серце поставив руки в захисну стійку, всі, як один, дивилися на нього і всі всміхалися. Усміхався й Веле Футболіст, який, кажуть, не сміявся з 1951-го, коли Пандуровичу з «Пролетаря» в запалі футбольного протистояння видер око. Усім раптом здався симпатичним цей побитий життям боксер, якому по всьому на світі залишилось тільки відлуння гонга у вухах. Міша Серце завдяки цьому випив ще одне безкоштовне пиво.
Наступного дня вже сам прийшов у «Кварнер». Завсідники зустріли його розуміючими поглядами, Веле Футболіст поплескав по плечі, Зока Бармен, протираючи склянки, гукнув:
— Егей, Тахікардіє, трамваїв поблизу нема?
Міша Серце змовницьки глянув на нього та замовив пиво. Проїхав перший трамвай, сподіваний, Міша Серце показав йому середнього пальця, але не врахував, що приїде й наступний. Кожне наступне пиво робило його захисну стійку міцнішою та вправнішою. Місцеві знали це, от і замовляли йому пиво. Його рефлекси стали частиною щоденних ритуалів, і тільки Лойзе Професор по багатьох місяцях іще сумнівався, що є на світі людина, яка ніяк не звикне до трамвайного дзенькоту.