Але в часи перших народних будівництв виявилося, що з хлопчиком таки щось негаразд. Деякі речі він засвоював швидше за своїх однолітків, але інші ніяк йому не давалися; тоді він спершу довго й невтішно плакав, а потім поринав у себе і цілими днями дивився в одну точку. Коли ж нарешті оживав, батьки думали, що то була тимчасова криза, дивна дитяча хвороба, яких багато є, і не знати, що їх спричиняє, але всі раніше чи пізніше минають, не залишаючи по собі жодного сліду.
Коли Слободана віддали до першого класу, в нього стався нервовий зрив. Сидів за шкільною партою і кричав, стискаючи ляду, аж доки не поламав пальці. Богдан прийшов по нього, відніс додому, вклав у ліжко; сон усе лікує, вирішила схвильована мама, та хлопчак ані назавтра, ані в наступні дні не встав із ліжка іншим. На кожну ніжність відповідав теплотою, на всяку спробу повернення в лави ровесників реагував довгим, тупим лементом, а потому ще маренням у гарячці. Розмовляв лише про те, що цікавило його тієї миті, на все інше відповідав розгубленим поглядом і мовчанкою. Богдан цілими днями вчив його шнурувати черевики, малий вертів пальцями, в'язав мертві вузли, та ніяк не міг опанувати кількох простих рухів. Зате пам'ятав усі сімейні розмови, міг дослівно повторити, про що йшлося під час недільного обіду тиждень тому, знав, чий кум торік у Промайні наступив на їжака і в котрого сусіда 1946 року знайшли сховок із борошном. Хлопець ріс утіленням родинної пам'яті, геть не здатний ні на що інше, окрім як точнісінько відтворювати промовлені слова, трохи підвищеним голосом завжди однакової тональності.
У середині п'ятдесятих Богдан помер, чи то від туги, чи то від нестерпних спогадів про ту осінню ніч 1944-го, коли погодився кюреткою побороти невідомість. Мама залишилася сама з хлопчиком, що скоро вимахає під два метри, але ніколи не зможе сам собі дати раду. Сараєвці пам'ятатимуть стареньку, доглянуту й сумлінну громадянку, за котрою на три кроки позаду йде її величезний син, завжди чистий і напрасований, чудовий, поки мовчить, і абсолютно безумний, коли заговорить. Уже мав першу сивину у волоссі, коли швець Мехо, розглядаючи його поверх окулярів, постановив, що «на цій дитині написано термін придатності». Житиме, доки має матір.
Пані Міра легко й тихо відійшла з цього світу під час сараєвської Олімпіади. Слободан почав зупиняти на вулиці випадкових перехожих і розпитувати про їхнє дерево роду. Йому терпляче відповідали, а він запам'ятовував. Слободану говорилося все, а він це все архівував у своїй голові та повторював при наступній зустрічі. Безпомильно пам'ятав обличчя, і ніколи йому не трапилося переплутати родину з Ліки з родиною із Подриня. Ніхто краще за нього не розумів розпачу шанованої хануми, чия донька йшла за іновірця, ніхто не міг делікатніше й поштивіше за нього висловити співчуття сім’ї покійного.
Був добрий в усьому, хіба що його безмежно нервувало, коли до нього зверталися «Бобане», «Бобо» чи «Слобо». Тоді ставав посеред вулиці, стискав кулаки з дитячою злістю й горлав: Слободан, Слободан, Слободан. Довколишні шибеники одразу просікли його слабке місце, і міський псих зробився для них джерелом безмежної втіхи. Діти бігли за ним, розімлілі молодики реготали біля кіосків із пивом в руках, поки не приходив хтось старший і розумніший, розганяючи знавіснілу молодь і відпроваджуючи Слободана додому.
Насамкінець він був схожий на всіх божевільних цього світу. Брудний, обірваний і вічно голодний. Ніхто точно не знав, з чого він жив після материної смерті, чи це сусіди годували його, чи йому все-таки ставало розуму, щоб вишукувати по сміттєвих контейнерах хлібні крихти.
Один із перших воєнних репортажів CNN показував Слободана, що цілком спокійно і безтурботно простував містом, коли всюди навколо вибухали снаряди. Камера не відпускала його сімдесят метрів, журналіст, певно, сподівався зафіксувати мить, коли вибух знищить оцього сараєвця. Слободан, крокуючи з глибини кадру, дійшов до оператора, всміхнувся йому, кивнув головою, не питаючи про дерево роду, і пішов собі. За його широчезною спиною далі вибухали снаряди, а репортер того вечора дещо розчаровано повідомив глядачам, що серед сараєвців трапляються божевільно відважні люди.
Вночі світиться тільки небо. Освітлює будинки, хмарочоси, телеграфні стовпи, прозирає крізь дерева, тушшю окреслює силуети рідкісних перехожих, те добре небо, захисник від мороку. Хлопець стоїть на даху, курить і пробує розрізнити картинки. У малюнку задушеного міста важко відчитати озеро, неоновий зблиск рибини в стрибку, голоси русалок, традиційний прокльон — щоб тебе мати, плачучи, в озері шукала, поклик з другого берега, далеку народну пісню, дзенькіт розбитого посуду в шинку за двадцять кілометрів.