Поїхав його син у Заґреб навчатися. Іво Т. провів його до Зениці, обійняв, запхав йому сто марок у кишеню і сказав: «Там, куди ідеш, люди такі самі, як у Вітезі. Є добрі, є погані. Добрі тебе любитимуть, якщо не забудеш, звідки ти». Малому це в одне вухо влетіло, з другого вилетіло. Поїхало дитя розважитись, чи ж йому в голові те, що кидає, чи те, що в Заґребі чекає. Над Вітезом того дня були гроза і злива. Аж з'єдналися небо й земля. Розказували, що на Крущиці блискавка вбила вагітну жінку. Чули, як у неї, мертвої, дитя в утробі плаче. Потім замовкло. Дехто казав, що треба було витягти його з матері, доки було живе. А отак нехрещену душу в хрещеній поховали. Баби потім казали, що то до лиха. Доброму чоловікові ніби хтось на вухо шепнув, щоб відправив сина подалі від проклятого місця.
У перші місяці Вітеза не обстрілювали, але час минав, почали хорвати й мусульмани своєї гнути, у поглядах не зійшлися, запалали перші будинки, всі розбіглися в різні боки, хтось тікав у Зеницю, хтось тікав із Зениці, понакопували шанців — і почався хаос. Куди не підеш — кров і стрілянина, нема на чому оку відпочити, тісно їм, тісно нам, а всім ставало місця, доки кожен був у себе вдома. Воюємо за кожну леваду, в якої навіть назви нема, збіглася Боснія, ніби хустинка, яку в білизняну виварку кинули.
А Іво Т. Вітезом ходив — половина від нього лишилася. Нема на що й глянути. Весь ніби висох, замкнувся всередині. Коли у церкву влучив снаряд, він став перед нею, дивився й плакав. І нам шкода, але й дивно, що ж це тому, хто був і залишився комуністом, важче, ніж священику. «Та не плач ти, Іво, ми то все миттю поправимо», — кажу йому, а він тільки й повторює, що нічого не можна поправити. Думаю: як же не можна, дурню ти такий, вирва ж не більша, як пів-метра на метр, але йому нічого не кажу. Бачу — зламався чоловік, не дай Боже, ще розсиплеться просто переді мною, коли скажу щось. А він тоді сам: «Як же ми, Рудо, поправимо, коли я ось на власні очі бачу небо там, де всі мої бачили дзвіницю?» І мені тоді щось стиснуло в горлі, обійняв я його і зарився лицем у комір його пальта. Так ми простояли хвилин із десять, двоє людей, спертих на чотири ноги. Якби нас розділили — жодного б не лишилося.
Приїхав якийсь американець із Заґреба і привіз Івові Т. посилку від малого. Три блоки цигарок, півкілограма кави та дві банки консервів. Скільки дозволялося перевезти. Іво Т. взяв два блоки й пішов від дверей до дверей, кожному по пачці роздав. Третій блок лишив собі.
Зібралися ми ввечері на каву, а він приніс від Ружі магнітофон. Який, думаю, магнітофон, коли надворі кулемети співають; а він каже, що хоче з тим американцем передати малому повідомлення у Заґреб, і малий серйозніше його сприйме, якщо чутиме голос. Витягнув гаманець із кишені, з нього — фотографію, та й почав говорити: «Сину, то лихі люди зробили таке з нами. Не винні в цьому ні твої, ні мої друзі, не винен п'яний Авдо, що мені того року пробив колеса, коли я поставив авто перед його гаражем, не винен ні в чому і той ходжа з Турбе, що казав, ніби не можна вітатися за руку й цілуватися з католиками у ті дні, коли вони свиней ріжуть. У всьому винні тільки лихі люди. Боронь Боже тобі казати, що ти когось ненавидиш, не дай Боже мені дізнатися, що ти через усе це, що з нами діється, скривдив когось, бо обидві ноги тобі переламаю. Що б не сталося, запам'ятай, що я тобі сказав. Кожне лихе слово повертається, мов камінь, коли ти найвразливіший. Ось що я хотів сказати, добре там учися, пришли нам іще щось, коли матимеш змогу, але дуже грошей не тринькай, багато не пий, не ходи містом пізно і дівчину бережи. Це, сину, усе, що я хотів тобі сказати. З любов'ю — тато».
Коли він закінчив, ніхто ні пари з уст. Сидимо отак за столом, надворі не замовкають вибухи, ми п'ємо свою каву, а вона солона. Я не знав, що сльози можуть усередину текти, мабуть, є якісь канали, але ми того вечора виплакалися, як придурки. Домо, який щойно повернувся з передової, так само, каже, плакав, а щодня стріляв був у супротивника. М'яка в людини душа, щойно її лиш поставиш на правильне місце.
А ти теж міг би написати про Іва Т. Та пильнуй, якщо зважишся. Не кажи, що він був і залишився комуністом, і не пиши, що забороняв жінці святкувати Різдво. Омини й оте, про Тіта, і не згадуй, що мером був, бо ж усім відомо, хто міг бути мером у цій системі. Найкраще було б збрехати, що Іво Т. — священик, але що ж, коли священик не міг би мати дружину й дітей. Ну то скажи просто, що той чоловік — добра душа, і нічого більше. Хай це лишиться записаним, та й досить буде.