Знаєш, чому людей ніколи не ховають у долині? Кожен справжній цвинтар — на якомусь пагорбі над містом; і коли видерешся отак нагору, даси погляду відпочити, або, походжаючи від надгробка до надгробка, гортаєш альбом підземних фотографій, йдучи крізь високі трави, зустрінеш незнайомця, що зацікавиться історією життя невідомого йому покійника, і ти можеш йому розповісти і пальцем показати шлях того чоловіка по кварталах і площах, від майстерні до шинку, а тоді й до могили. Отак піднімешся на Аліфаковац, перестріне тебе якийсь, скажімо, італієць, що краєм вуха чув, як прожив, наприклад, покійний Расим, а ти йому кажеш: Расим народився на Ковачах, покажеш пальцем — і чоловік вже уявляє, школу закінчив он біля того мосту — показуєш Дрвеню, коли мав сімнадцять, закохався в красуню Мару, що жила на Бєлавах, Бєлави видно з Аліфаковца, але батько не дозволив йому зустрічатися з нею, то він втік із дому, серед ночі припхався до Мари, три місяці вони переховувалися на Іліджі, а Іліджа — це те, що ледве видніє з туману, але все-таки видно, батько знайшов його і просив повернутися на Ковачі, Расим йому сказав, що без Мари не піде, старий побачив, що справа серйозна, повів Расима з Марою на Ковачі, але їй не можна було виходити з дому і нікому з сусідів не можна було знати про неї, і тільки поночі, щоб душа не краялася, Расим водив її на стіну над Яйце-касарнею, і звідти вона, коли очі звикали, могла бачити Бєлаве, чи тільки думала, що бачить, і тоді плакала, і тривало це рік, аж доки батько побудував для молодих дім на Бистріку, а Бистрік — це отам, бачиш пивзавод, мечеть і штаб командування, Расим і Мара оселилися в будинку, оголосили про весілля, і саме тоді, коли, на твою думку, любов у житті восторжествувала, Мара померла, її поховали вище Широкачі, а Широкача — он вона, бачиш надгробок трохи на віддалі від інших, бо ніхто точно не знав, чи Мара залишилася Марою чи стала, наприклад, Мер'ємою. Расима запитати не могли, бо він, божевільний від туги, нічого не казав, усі квартали від Ковачів до Широкачі винуватив у її смерті, продав будинок та й переселився на Врбаню, Врбаня — це онде, там його дядько мав пекарню, то він вночі пік хліб, а вдень тужив, люди казали, що старому Едхему вже не треба солити тісто, досить самих Расимових сліз, а як почалася Друга світова, Расим пішов у Головний штаб усташів[29], це отам, понад Міляцкою, перед Скендерією, бачиш, де дві тополі, і записався в усташі, йому одразу й звання присвоїли, а він містом ходив з червоними очима, всі боялись його, хоч і не чули, щоб він кому-небудь лиха заподіяв, а щойно партизани увійшли до міста, Расима кинули в підвал Земельного банку, це отам, хотіли розстріляти, але тут наче з-під землі виріс Соломон Фінчі, торговець із Бєлав, і три дні переконував комісарів, що усташ Расим п'ять єврейських сімей врятував од смерті, переправив у Мостар, а далі в Італію, врешті-решт старому Фінчі повірили й засудили Расима, тільки для порядку, до трьох місяців ув'язнення, яке він відбув отам, нижче того лісу, що над Скендерією, а коли повернувся — знову завів своєї: вдень тужить, вночі тісто солить; якогось дня знайшли його головою в ночвах, пролежав мертвий цілу ніч, у тісті залишився відбиток обличчя, тоді його принесли назад, до батька на Ковачі, та й поховали отут, де ти стоїш, під цією високою травою[30]. Ціле його життя з цього місця можна роздивитися й переглянути. Тільки злодіїв, дітей та ще тих, хто щось приховує, ховають у долині. У долині від життя не лишається нічого, бо звідти нічого не видно.