Ізет був, як то кажуть, еґлен-ефенді — оповідач. Міг без упину говорити цілу ніч, одна історія перепліталася в нього з іншою, одна подія прозирала крізь другу; тонке плетиво слів починалося з того, що сталося нині вранці, а потім охоплювало цілі століття, аби знов повернутися до цін на м'ясо на базарі та історії про такого собі Гіді, що перед Курбан-байрамом перевів барана через Яхорину[32], повз усі четницькі позиції, і опинився перед Вишеградськими воротами, де його, Боже правий, збив транспортер миротворців, його відкинуло у рів, а барана вбило на місці. Ізетовим історіям не було кінця, як нема кінця часу, тому, що пройшов і тому, що надійде, але вони ніколи не були нудними, завжди несли певне повідомлення й урок, і ніколи не були випадковими, завжди була тонка нитка, що всі ці оповідки пов'язувала та змушувала людину слухати, хоч би й довелося через них залишитися голодним, спраглим, і хоч би й ціле життя перетворилося в напружену тишу, де речі стають важливими тільки тоді, коли про них добре розповідають.
Війна застала Ізета у Враче[33]. Він і на місці крутнутися не встиг, не те що втекти, а вже четники були в нього під порогом, уже за горло його вхопив сусід Спасойя. Ще вчора частував його ракією, добрий, як добрий день, і безпечний, як водяний пістолет, а сьогодні он який — стоїть в чорній парадній уніформі, за поясом ніж блищить, за ніч така борода виросла, ніби її гноєм зі стайні удобрював, волає з того боку дверей, що заріже його, якщо не відчинить. Ізетові ноги підкосилися і язик став колом, і відчинити не може, і не відчинити теж, нічого й промовити не може, з горла тільки писк виривається, придибав до дверей, якось потрапив ключем у замкову шпарку, відчув крізь двері, як від Спасойї ракією смердить, а коли нарешті відчинив, отримав удар прикладом в обличчя. Упав Ізет, мов та свічка, Спасойя його, як маленького, вхопив за руку й за ногу і поволік із Враче. Ізетові кров юшить по обличчю, голова ясна, а сказати й далі нічого не може. Сусід не випустив його з рук, доки не притягнув до шинку «Стара рампа». Заніс його всередину, а там за ніч на стінах з'явилися портрети короля Петра і Дража Михаїловича[34], ніде кав'ярняних столиків нема, тільки посеред порожньої зали за трьома зсунутими столами сидять п'ятеро в уніформах. Спасойя кинув Ізета перед ними, той швидко підвівся, а якийсь білявий капітан у формі ЮНА[35] приніс йому стілець.
— Кажи, де ви тримаєте зброю, — розпочав один, що мав бороду нижче пояса.
Ізет рота роззявив і знову почав пищати. Бородань повторив питання, а Спасойя його підтвердив ще одним ударом приклада. Ізетові в голові потемніло, бачить, що не до жартів, почав вигадувати, що б це збрехати, але що б не вигадав — ніяк вимовити не може. Коли втретє почув питання, підскочили вже всі п'ятеро, і давай наввипередки його лупцювати. Копають зусібіч, а Ізетові тільки у вухах відлунює, ніби когось іншого б'ють або він чує, як сусідські діти яблуню обтрушують. Втекла уся брехня з голови, її проковтнула байдужість, а потім лагідна, м'яка пітьма, з якої він виринув тільки наступного дня, збитий на синьо та поламаний, зі зв'язаними руками й ногами, у підвалі кав'ярні.
Першим, що побачив, коли розплющив очі, була купа столів та стільців, а згори на них — зв'язаний та побитий Мійо Пенава, м'ясник з вулиці Лєніна, той, що півроку тому сокирою відрубав собі пальця на лівій руці. Дивились так одне на одного десять хвилин, Ізет на мокрій підвальній землі, а Мійо на верхівці піраміди, що ледь не валилася.
— А чого це тебе, бідако, випхали нагору? — повернувся до Ізета голос.
— Ха, та тому ж, чому й тебе кинули вниз.
— Про що тебе питали, що аж так мусили побити?
— Безсумнівно, про те ж, що й тебе, — сказав Мійо, просуваючи голову між двома стільцями.
— І що ти їм сказав?
— Сказав їм те, що прийшло в голову, але зараз вимагають, щоб я їх провів і все показав, а як показати те, чого немає. Якщо зізнаюся, що брехав — душу з мене виб'ють. Треба було б ще щось вигадати, але, чорт забирай, нічого щось не придумаю. А ти їм що напатякав?
— Мені стиснуло горло, то я їм і сказати нічого не зміг, рота відкриваю — а голосу нема. Сказав би їм усе, що хочуть, тільки щоб за ножі не хапалися, але не міг, Бог свідок. Це мені, мабуть, кара за те, що ціле життя мав язика, спритнішого за розум. А зараз, коли треба власну голову рятувати — як заціпило.
— Скажи тоді мені, як їх забалакати, щоб не вимагали показати, де зброя.
Ізет задумався, облизав сухі губи, наморщив лоба і широко відкрив очі, ніби десь попереду побачив те, що треба сказати: