— Ти, Мійо, скажеш їм так: всю ту зброю, про яку ти їм казав, зібрав той Звонко, що був викидайлом у «Леві». Вони не зможуть перевірити, бо він з жінкою і матір'ю втік до міста, до дядька, що має ювелірну майстерню на Солодкому кутку. Тоді скажеш, що дядько той був усташем, завжди був проти Югославії, от і зіпсував малого. Можеш навіть сказати, що був на Голому острові[36], бо мав зв'язки з Інфобюро[37], і що рідну матір відправив у старечий дім, хоч і має три вілли — у Сараєві та в Спліті. Скажи, що ту зброю вони розпізнають за звуком. Якось глухо стріляє, хоч глушників не має.
— А як звати того Звонкового дядька?
— Це ти вигадаєш на місці, тільки скажи якесь мусульманське ім'я, щоб виходило, ніби Звонко пов'язаний і з тими, і з тими, тому й тобі, як чистому хорвату, не хотів до ладу розповідати про зброю.
Мійо невдовзі забрали на допит, більше його Ізет не бачив. А коли прийшли по нього, йому знову горло стиснуло, щось ніби зловило за шию, і знов ані слова не може з себе видушити. Спочатку його били, три рази приводили до тями, а потім збагнули, що Ізет — велика рибина. Це скільки ж він знає, коли отак мовчить. У підвал його вже не повертали, розмістили в кімнаті з ліжком, добре нагодували й напоїли, а тоді відвели до Лукавиці. Там його допитали якісь полковники, рук-ніг не зв'язували, навіть пропонували каву та цигарки. У якийсь момент до Ізета навіть повернувся голос, міг сказати їм те, що збирався, але їх уже цікавила не зброя, а його звання і дислокація частини. А Ізет, який і в армії не служив, навіть не знав, що воно, оте друге. Поважно їм повідомив, що за званням він полковник «Зелених беретів»[38], а про дислокацію не скаже нічого, хай хоч ріжуть. Тут не збрехав, бо як може чоловік вигадувати й говорити про те, про що геть нічого не знає.
Офіцери майже з розумінням посміхнулися і не наполягали більше на тій дислокації, натомість повели позірно розслаблену розмову про різне. Ізет статечно говорив з ними про політичну ситуацію, стежачи, щоб не сказати нічого такого, що їх розлютило би, але й нічого такого, що схоже було б на вислужування, що продемонструвало би, що він, може, ніякий і не полковник, готовий пожертвувати собою, аби тільки не видати дислокацію частини. Ізет бавився словами, балансував, ніби канатоходець, казав нісенітниці, що звучали двозначно, і вже через це розумно. Скажеш слово, покрутишся трохи довкола нього, а під кінець речення перекинеш його догори дригом. Не сказав зовсім нічого, але про це знаєш тільки ти сам.
Наступного дня до нього в кімнату зайшов якийсь поручник і сказав, що повезе його на обмін. За нього вимагають десятьох сербських полонених, але з того боку просять повідомити, хто такий Ізет, щоб якийсь дурисвіт не видав себе за полковника. Ізет перелякався насмерть: якщо зараз не збреше своїм, четники із насолодою приріжуть його, байдуже, чи зізнається, що водив їх за носа, чи наполягатиме на своєму високому військовому званні. У голові в нього юрмилася сотня історій, але кожна була або непереконлива, або занадто складна.
— Скажіть їм, що в полоні тримаєте Кондора з Трескавиці, — вирвалося в нього нарешті.
Поручник звів на нього порожній погляд, узяв папір та олівець, записав і вийшов.
Та ніч була найтяжчою в Ізетовому житті. Хотів лише померти без мук, погаснути, зникнути, не дочекатися ранку і ножа сусіда Спасойї. Коли ж це рано-вранці прийшли по нього троє в офіцерських уніформах, але без відзнак.
— Пора, Кондоре! — сказав найстарший.
Ізет, похнюплений, з дивною слабкістю в колінах, пішов надвір. Відчинилися дверцята жовтого «Ґольфа», Ізет скрутився на задньому сидінні, знову пропав був голос, але його більше ніхто ні про що й не питав. Але, замість до Спасойї, його відвезли до мосту, по якому він і пішов на той берег. На середині розминувся з групою чоловіків, на чиї життя виміняли його.
Щойно зізнався, що ніякий він не Кондор, знову зазнав неприємного побиття. Кілька днів його тримали в ув'язненні, обіцяли, що розстріляють, що повернуть його четникам, а тоді ударами прикладів рахували, скількох людей могли виміняти на тих десятьох сербів, та ще й яких людей, а не його, якому Бог дав тільки дурниці плести. Зрештою, все-таки відпустили, хрін з ним, хто їм винен, що дивилися стільки американських фільмів і вірять в історії про кондорів. Ізет по якомусь часі відійшов від шоку, забув про епізод зі своїм ув'язненням і придумував нові, гарніші, кращі й розумніші історії.
Після всіх загоєних ран і страхів його єдиною мукою залишився м'ясник Мійо, якого четники вбили у Враче. Ізет постійно думав, чи прийшла тому в голову побрехенька, яку він вигадав, чи в потрібний момент той не зумів побавитися словами, чи насправді у житті бувають такі ситуації, в яких найрозумніше — не говорити нічого.