Трапляється іноді посеред ночі прокинутися в чужій кімнаті з видом на рум'яні чоловічі стопи і тяжким, придушеним звуком чийогось хропіння. У перші хвилини не розумієш, чому ти тут, тебе пересмикує від картинки, яку не можеш упізнати, поки не прокидаєшся остаточно. Тоді згадуєш, що тебе сюди привело, привід зазвичай не буває неприємним, але голова твоя вже працює, як машина, що вийшла з ладу, а сон нестерпно далеко. Безсоння важко перебути на тому незнайомому місці, де нічого, окрім думок, тобі не належить. Сусід на іншому ліжку задоволено крекче, без ритму й мелодики, ніби ніколи й не перестане. Ніч достатньо довга, а свідомість достатньо ясна, щоб до ранку перебрати всі свої кошмари і зустріти його сивим. За таких обставин, саме тоді, збагнеш, як бракне тебе для тебе самого, без всіх тих маленьких і великих речей, що в паузах між снами й подорожами створюють твоє життя. Після готельного безсоння, особливо якщо на другому ліжку спить незнайомець, ти вже ніколи не захочеш подорожувати. Вранці, далекий і чужий, прощаєшся холодно, не залишаєш телефону й адреси, інакший, ніж був учора і в усі попередні дні. Позаду тебе залишаються стурбовані обличчя, провалені шанси на дружбу та неясні туманні сумніви. Ніхто не знає, та й не треба, щоб знав, що ти всього лише захотів повернутися у знайомий світ. Незнані краї, нові люди та міста цікаві до тієї лише хвилини, коли бозна-чому відчуваєш у них порожнечу.
Юришичі плакали цілими ночами перед від'їздом. Дід, бабця, донька та онук. Старий дивився на небілену стелю, згадував мішки з вапном, що стоять на горищі уже два роки, і починав ридати. Стара, ставлячи в шафку щойно вимиту джезву, думала, що більше ніколи її не візьме до рук, також приєднувалася. Донька повторювала, що життя все-таки найважливіше, і теж квилила, мабуть, над своєю мужністю. Онук плакав, бо плакали всі і тому, що це вже був такий звичай. Конвой, власне кажучи, вже сім разів відкладали, і вже сім разів сім'я Юришич зустрічала останній ранок і прощалася зі своїм домом.
Кожна затримка приносила миттєве полегшення, але кожну наступну останню ніч робила ще тяжчою. Почуття концентрувалися довкола дрібничок, що для нормальних людей нічого не означають, поглинали їх та, як затяжкий вантаж, важчий за валізи й сумки, лягали на душу. Кожного дня стара Юришичева запихала між речей, зібраних у дорогу, ще якусь дрібничку, ту, яка спровокувала її останній плач. Між пальтами, сорочками й черевиками були кришечка від цукерниці, ложки, порожні запальнички, брошура-інструкція для морозильної камери, нікчемні дурниці, що були важливими тільки в ту мить, бо ж були частиною того, по чому людина впізнає свій дім, того, що не беруть у жодну подорож.
Конвої зазвичай відміняли вже тоді, коли мандрівники збиралися на автовокзалі. Потім торби доводилося волокти назад, сусіди витріщалися у вікна, Юришичі всміхалися, тільки малий був невдоволений, що пригода знову зірвалася. Старий прочиняв усі вікна в квартирі, ніби вони повернулися після тривалого від'їзду, з літньої відпустки, скажімо, а тоді брався лагодити вічно поламаний кавовий млинок. Стара бурчала, що влада, ти бач, не пропускає людей навіть тоді, коли четники пропускають, і повторювала, що всі вони однакові. Старий ритуально ставив млинок на стіл і говорив: «Нічого не однакове і ніхто не однаковий, тільки ти завжди однаково дурна». Стара п'ять хвилин мовчала і трохи довше дулася, він підходив до неї, обіймав, як і п'ятдесят років тому, і ніжно шепотів: «І ми підемо на той світ, як Омановичі». А Омановичі — то була стара подружня пара з нижнього поверху, вони загинули минулої зими від четницької гранати, коли разом слухали новини по радіо. Стара дивилася на нього і лагідно відштовхувала від себе, як традиційно відштовхують чоловіків, що висувають чудернацькі любовні пропозиції.
На восьмий раз конвой прорвався. Місто лишилося десь за спиною, страхітливо недосяжне, а Юришичам відкрилася картина світу без облоги. Старий зі старою мовчали й дивилися в порожнечу, донька показувала онукові дуб і казала — це дуб; ялину і казала — це ялина; корову і говорила — це корова; море і говорила — це море. Малий розплющеним носом залишав кола на склі. У Спліті вона йому сказала — це Спліт, і він запитав — а де Сараєво. Старий тоді вперше за всю подорож заговорив: «Сараєво там, де й було, тільки нас більше немає!» Стара знову почала плаката, а донька поставила сумки і розлючено викричалася на нього. Малий подивився на них здивовано і попросив морозива.
Розпаковані речі переважно нічого не були варті, принаймні оті дрібниці. Юришичі розклали їх на підлозі кімнати і здивовано питали себе, нащо все це привезли. Наступного дня згадали й усе те, що забули. Дурниці, які залишилися в Сараєві, здавалися дорожчими від золота, на відміну від привезених із собою дурниць. Але не було кому за ними повернутися. Усі знайомі виїхали, допомоги чекати не випадало, принаймні не від тих, хто ще згадає.