— Знаєш що, малий? Ану, марш до кімнати вчитися, інакше поставлю тобі на відику промову Туджмана у Сісаку[49].
Хлопчик розгублено глянув на вітчима, обірвав на середині відмінювання і пішов до своєї кімнати. Вітчим увімкнув відео, запалив нову цигарку і задоволено видихнув дим. Насолоджувався тишею під білою стелею, намагаючись тут, у Заґребі, хоч хвилину побути тим, ким був у Зениці. Успішним чоловіком, впевненим у собі.
За десять хвилин хлопчик зайшов до вітальні. Зачинив за собою двері, не зробив жодного кроку, як людина, що прийшла в якусь особливо неприємну контору. І мовчав.
Вітчим спочатку спокійно, а потім нервово дивився йому просто в очі.
— Зоко, а в тій промові є страшні картинки?
Вітчим почухав потилицю, засміявся й підвівся.
Довго зав'язував краватку біля дзеркала.
— Зоко, в супермаркеті нічого не треба купити?
— Не знаю… Не треба… У матері спитай.
— А тобі пива не треба?
Знову довгий погляд, як у вестерні, очі в очі.
— Діно, чого ти насправді хочеш?
— Знаєш, Зоко, я вам дуже вдячний. Ви купили мені черевики, от. Тобто я знаю, яка у вас ситуація, от. Я ще малий, багато чого не розумію, от…
— Добре, Діно, і?
— Ти, Зоко, зараз кудись ідеш, так?
— І?
— Я би подивився мультики на четвертому каналі.
Вітчим вдягнув піджак, поправив намащене гелем волосся і в домашніх капцях вийшов за двері. Спершись на одвірок, взув черевики. Він гойдався, як старий пияк, пальцями впирався в стінку. Хлопчик сміявся. Вітчим змовницьки підморгнув і пішов сходами вниз.
Наступного дня хлопчик зі своїми найкращими друзями йде до церкви. Меса, зала повна чорного одягу та побожності. Діти сідають на вільну лавку і в ритмі молитви відкривають роти. Їхня робота під фонограму, звісно, аматорська й невідрепетирувана. Слова стають все складнішими й таємничішими, і хлопчики збиваються. Наприкінці до них підходить священик і відводить до своєї кімнатки. Там питає, як їх звуть. Вони скрушно вимовляють свої імена і ховають пітні руки в рукави. Ніби у чомусь винні. Священик усміхається і питає, звідки вони. Із Зениці та з Прієдора[50].
Священик дістає з шухлядки олівці, блокнотики і цукерки. Плеще їх по плечах, відчуваючи одночасно ніжність і дискомфорт.
— Знаєте що, хлопці, ви не мусите ходити до церкви на месу і все таке. Коли вам погано, сумно чи страшно, ви подумки промовляйте: Боже мій, допоможи мені, і все буде так, як треба.
Хлопчики мовчки виходять з церкви, не говорять до самого дому, прощаються кількома словами, які демонструють, що все начебто нормально.
Вдома вітчим пробує пояснити хлопчикові, що всі не мусять ходити на віронауку, бо не всі однакові. Вітчим, як і священик, звісно, католик. Хлопчик, певна річ — ні. Він каже, що дівчинка з класу, в яку він закоханий, поправляє його, коли він говорить. Вітчим розводить руками, сміється і каже, що з жінками завжди так. Хлопчик іде в свою кімнату, заявивши, що мусить вчити латину.
Замикається в кімнаті, вітчим і мати стукають у двері, він їм відповідає, що має важливі справи. Залишається в кімнаті довгі дві години. Виходить вдягнений, з хокейним шоломом на голові. Іде робити сніговика. Вітчим і мати заходять до його кімнати, пробують розгадати таємницю, зазирають під ліжко, гортають хлопцеві записники. Нічого не знаходять, розчаровано переглядаються, мати складає розкидані речі, вітчим плете щось про педагогіку.
Значно пізніше мати знайшла аркуші, вирвані із зошита. Хлопчик писав дідові у Зеницю. Якби це був чужий хлопчик чи взагалі хтось інший, його слова звучали б тупо, банально. А так — були ідеальним приводом для ридань. Мати переповідала вітчимові листи, той кивав головою і потім переказував їх своїм друзям. Перекладав хлопчакові слова для американських редакторів, а ті йому відповідали, що це так прекрасно і зворушливо. Мати повернула листи туди ж, де їх знайшла. Нічого не говорила, тільки ставилася до хлопчика трохи ніжніше.
У дворі з решток нерозталого снігу хлопчик зробив сніговика. Пальцями тонко виліпив йому обличчя президента. Носа з морквини не робив, бо це було б тупо. Ніхто не носить морквину на обличчі. А надто — президент.
Не знаю, як воно в інших, а у Європі це так: Рік страждає, бо Ірма кохає Ласла. Знає, що і його кохає, але Ласлові все-таки залишається вірною. Рік мріє, щоб Ірма була вірною йому, і йому недостатньо, що вона його просто кохає. Цю ж історію в різних варіаціях ви чули, бачили або читали тисячу разів. Ключ всякої любові — вірність. Про неї багато не міркують. Вона просто одразу мається на думці. І, якби не вірність, ймовірно, не було б нещасних любовей. Як і щасливих, зрештою.