Коли почалася війна, у шахту більше ніхто не спускався. Через Какань ішли озброєні люди під різними знаменами. Деякі проходили і не поверталися, а деякі розсідалися по шинках і починали голосно лаятися. У Колонію заповз страх: страх перед іншими, зайдами, розвідниками і гінцями з поганими новинами, страх ночі. Над ранок хтось стріляв, з сусідньої гори чути було відповідь. З першими птахами налякані й невиспані обличчя визирали з будинків. Кожна ніч була тепер як ті, коли сирена сповіщала про нещастя.
Рудо Л. одного такого ранку склав речі у валізу, замкнув двері й ворота, нічого не пояснюючи, залишив ключі сусідові та й вирушив пішки у Вареш[47]. Перед церквою перехрестився і заприсягся: нікому й ніколи не скаже, що з ним тієї ночі трапилося, що надумалося чи наснилося, що примусило його піти з Каканя. Боснійці завжди дають клятви, коли їм важко. Присяги ці рідко мають раціональний сенс, часом вони смішні й безглузді, ще й добряче обтяжують людину. Буває, що й життя їй коштують. Але людина з цього краю від природи вперта, та ще й дивним чином водночас дуже побожна, тому своєї клятви ніколи не порушить. У кожному містечку Боснії пошепки розповідають легенди про жахіття, які сталися з тими, хто порушив свою присягу. Боснійцю, що присягнувся, кожне його тяжке слово проявляється на обличчі, читається в очах і просто-таки змушує інших розпитувати, катувати й виривати зізнання. Його впертість робить його диваком в очах інших.
Рудо Л. питали у Вареші, що з ним скоїлося, він мовчав, і люди зробили висновок, що сталося з ним щось жахливе. Та оскільки уява ніколи не може задовільнитися прихованою реальністю, розпитування почастішали, стали ґрунтовнішими, важчими, аж доки цим почали займатися фахівці. Поліція допитувала Рудо Л. кілька днів поспіль, але він і далі вперто мовчав. Брехати навіть не пробував, натомість жорстоко опирався теорії, буцімто в нього амнезія після пережитого злочину. Рудо Л. вже й не знав, що гірше: чи те, що його вмовляють порушити клятву, чи що намагаються виставити божевільним. У кожному разі, пошкодував, що взагалі пішов із Каканя. Але повернутися вже не міг. Те, що постраждав би, ймовірно, якби повернувся, його не особливо бентежило, мучило лиш те, що повернення у певний спосіб теж зламало би обітницю. А це, своєю чергою, призвело б до втілення в життя всіх страхіть, які того ранку, коли він пішов з Колонії, мав у голові.
Одного дня його запхали у вантажівку, повну земляків, і сказали, що їде він до Хорватії, поліцейський цинічно посміхнувся і нагадав йому, що «у них там є кращі методи» і що їм він точно муситиме зізнатися, що сталося. Більше за четницькі знущання по дорозі, зупинки вантажівки, погрози та обшуки нажахало Рудо Л., коли його після висадки з вантажівки в Чапліні[48] перехопив телерепортер, тицяв йому мікрофона під носа й світив на нього рефлектором. Поставив йому те ж запитання, яким його мучили у Вареші, але вимовив його таким упевненим голосом, що Рудо Л. подумав, ніби той вже знає правду. А хто може знати про обітницю? Той, хто її дав, пан Бог, але й диявол. Хоча якщо вже знає — хай собі. Рудо Л. вирішив, що добровільно душу йому не віддасть. Сказав репортерові, що по дорозі їх зупиняли четники, і той розчаровано відійшов. Рудо Л. побачив у цьому перст провидіння і нагороду за своє мовчання.
Назавтра він уперше в житті побачив море і вперше подорожував на кораблі. Вода була глибша за всі води, що їх Рудо Л. міг уявити, а корабель — більший і напханіший за всі кораблі, які Рудо Л. бачив по телевізору. Рудо Л. чудувався, що корабель не тоне, а легко, як горіхова шкаралупка, пливе по воді. Це був знак, живе підтвердження того, що дива існують і що Святий Франьо колись і справді ходив по воді, як і цей корабель, на якому стільки народу. І, хоча Рудо Л. був далеко від Колонії, але знову був щасливий.
У Рієці його зустріла донька. Їй, принаймні знаками та натяками, він зміг розповісти, що з ним сталося і які муки він терпів. Вона слухала з очима, повними сліз, і кивала головою. Не питала, чому він поїхав з Каканя, тож міг зізнатися їй, що дав обітницю.
Тут, поблизу Рієки — ще одне диво — Лабін, а біля нього шахти. Можливо, навіть є якась Колонія. Рудо Л. проте, цього не мусить знати. Йому дев'яносто років, що навіть для боснійця надто пізній вік, аби імітувати життя.
Підхоплений ритмом, хлопчик уже п'ятнадцять хвилин відмінював слово terra. Злегка похитувався посеред кімнати, задоволений, порожній та прекрасний, наче буддійський монах.
Вітчим курив цигарку за цигаркою і прокручував відеокасету з якоюсь різаниною, знятою в Центральній Боснії. Пришвидшені картинки ридань і страждань люто били по нервах, стираючи спогади та емоції. До завтра він мусив придумати текст і відправити репортаж у Штати. На мить йому здалося, що найкраще було б зняти на камеру хлопчакову деклінацію.
— Діно, не хочеш піти до себе в кімнату вчити уроки?
— Бачиш, Зоко, я вчу латину.
— Може, підеш в кімнату повчити щось інше?
— Усе інше я вже вивчив.