Від початку мені було зрозуміло, що ненависть, якою плювалася артилерія з гір, виросла не з сараєвської лайки. І ні з чого іншого, що я знав у Боснії. Ненависть, з якою мені доводилося стикатися, була занадто індивідуальною, щоб з неї могло вирости колективне зло. Боснійці ненавиділи довго, стійко і з насолодою. Мусив прийти хтось із гарматами, танками й літаками, щоб організувати цю ненависть. Той, хто прицілився з міномета, я це відчував, прицілився, щоб убити когось, близького собі, когось, кого лаяв занадто часто, і з ким би всі свої непорозуміння міг розв'язати у п'яній бійці. Кулаками чи ножем.
Убивання в Боснії, оте воєнне, виглядало мені як технологія, порядок, далекий від того, який знав я. У цій країні камені прикуті кригою до землі, а собаки спущені з ланцюгів, але ніколи, окрім як тепер, на тебе не кидалися всі пси. Завжди тільки один. Щоб напали всі, треба було щось більше, щось на кшталт системи, державної чи пекельної, яка мала опрацювати злочин ідеологічно, захистити його тисячею порожніх історій, включно й з отією про відв'язаних псів та прикуті камені.
Спершу ми вірили, що від Зла треба будь-якою ціною відрізнятися. Тут я був привілейований через колір шкіри. Якби в ті дні можна було вирішувати, всі сараєвці стали б неграми. Сусіди дбали одне про одного, разом харчувалися, ділилися останньою жменькою рису. Вірили, що добро спокутує гріхи, що Бог і люди побачать, які вони, і звільнять їх від страждань. Відколи почалася війна, я не бачив у Сараєві атеїстів. Знайомі з ритуалами йшли до церков та мечетей, незнайомі — створювали власну систему знаків, що демонструвала їхню відданість вищому принципові чи Богу. Кожен носив у кишені амулет, що проводив його неушкодженим поміж куль і снарядів, кожен, прокидаючись, усвідомлював, який він дрібний і непомітний у космосі, і як йому того дня годиться горнутися до інших. Щоб стати більшим і так врятуватися.
