А тоді надійшли п'ятнадцять найчорніших, найжорстокіших днів, коли через масований обстріл я не міг і носа з підвалу висунути. Нарешті таки вийшов, але саксофоніста в зовнішньому світі вже не було. Із часом я перестав думати про срібного музику, можливо, через те, що й вона поїхала з міста, і я залишився дбати сам про себе. Я й далі — звісно, коли не стріляли — голосно говорив, гримів голосом праведника і закликав усіх робити так само, як я. Я гавкотів, доки душа сповнювалася страху, і питав себе, чи слухають вони там, нагорі, не боги, а оті, біля гармат, те, що я белькочу. І якщо слухають — чи не набридне їм одного дня, чи вистрелять у мене, урвавши на півслові.
І коли страху стало забагато, а мої тиради вже не було кому слухати, я вирішив утекти. Зникнути з міста, що вже не було схоже на те, в якому я в кав'ярні «Белґрад» посилав поцілунки своїй вже колишній дівчині. Я помчав геть із тисячею виправдань на вустах і ще більшою кількістю пояснень у голові, опинився в мирному й тихому світі, між новими дівчатами та їхніми саксофоністами, щоб почати історію спочатку.
По якомусь часі мені до рук потрапила сараєвська газета, і на передостанній, райській сторінці я прочитав, що мій саксофоніст переселився в інший світ, захищаючи місто. Не дивно, що загинув — такий високий і з м'якими пальцями, він зовсім не годився для світу, у якому стріляють. На відміну від мене, що переконав світ у своїй важливості, а вказівного пальця мав товстого, потворного і викривленого, як в рекламі кулемета. Але я вмів говорити, а саксофоніст, бачте — ні. Ніщо йому вже не допоможе, він програв дві битви, за жіноче серце і за життя. Завжди, здається, почувався вищим і кращим, був сильніший і твердіший, але не вмів про це сказати.
Саксофоністи не пишуть історію, вони грають. А немовлені слова утворюють тишу, в благодаті якої, після базгранини і всіх воєн, спочивають ті, що вижили.
Зачуєш свист над головою, потім проминуть дві-три напружені секунди, а тоді внизу, десь у місті, пролунає вибух. Із твого вікна завжди добре видно це місце. Найперше високий, тонкий стовп пороху, що перетворюється на дим і вогонь. Ще якусь мить чекаєш, аби визначити, про який дім йдеться. Якщо пожежа буде повільна й лінива — отже, підпалило хату якогось сіромахи. Якщо вогонь здіймається великою синьою кулею, тоді горить чиясь любовно відремонтована мансарда з лакованою дерев'яною обшивкою. Якщо палає довго й рівно, то це дім багатого міського ґазди, повний старовинних масивних меблів. Але якщо полум'я шугне вгору зненацька, дике і безладне, ніби коси Фарри Фосетт[54], і ще швидше зникне, залишаючи тільки клапті попелу, які розносить вітер над містом — ти знаєш, що це щойно згоріла чиясь домашня бібліотека.
За тринадцять місяців бомбардувань ти бачив доста таких веселих смолоскипів, і тому думаєш, що Сараєво стояло на книгах. Якщо це й неправда, прагнеш казати, що так було, доки гладиш пальцями свої, ще не спалені.
У кожній приватній бібліотеці найбільше є непрочитаних книжок, тих, що купив через колір їхніх палітурок, ім'я автора чи й просто тому, що вони привабили тебе своїм запахом. До такої книжки часто торкаєшся в кілька перших днів по купівлі, розгортаєш її, читаєш два-три рядки і повертаєш на місце. За якийсь час забуваєш про неї, або й дивишся із відстані з неприхованою огидою. Часто тобі хотілося віднести її в найближчу публічну бібліотеку, подарувати комусь, збутися її в будь-який спосіб, але ніколи не випадало нагоди це зробити. Вона залишилася, як дивне підтвердження твоєї схильності до нагромадження непотрібних речей, що якоїсь болісної, вогняної хвилини перетворяться на нагромадження спогадів. Усі ці непотрібні й непрочитані книги обтяжуватимуть тебе, доки остаточно з ними не попрощаєшся. І майже зрозумієш веселість вогню — адже це такі самі він ковтав там внизу, в місті.
Менше тих книжок, з якими не розлучався із дитинства. Вони нагадували тобі часи, коли ти ще не навчився проскакувати сторінки і читати з верхнього лівого у правий нижній кут. То, мабуть, єдині книги, які ти справді прочитав у своєму житті. Усі добрі дитячі казки мали печальне закінчення, з якого нічого неможливо було навчитися, хіба що зрозуміти: туга — це така річ, яка робить фантазію важливішою за дійсність. У фільмі Джона Гастона «Мертві» одна жінка розплакалася, але не змогла пояснити чому. Коли ти це дивився, то подумав — ось воно, і тобі теж захотілося плакати.