Колись на Сепетаровац[11] носії на спинах тягали плетені кошики, повні товару, аж до бєлавських крамниць і майстерень на Подхрастових. Віками пнулися вгору по цій неймовірно крутій вулиці, а вгорі зустрічав їх вуличний фонтанчик, чия вода освіжала і дарувала надію, що одного прекрасного дня цей горб просяде під вагою їхньої муки. Фонтан збудував для людей якийсь бег — так давно, що вже й не пригадати, — щоб йому на цьому світі записалася добра справа. Фонтанчик ніколи не пересихав, навіть у часи, коли вантажівки замінили носіїв, а пам'ять про їхні кошики лишилася тільки в назві вулиці.
Добродій Іво жив на початку Сепетаровца ціле своє життя, але й для себе, і для інших він ціле життя залишався чоловіком з Дубровника. Троянди в його садку були пишніші, ніж в інших, брукована доріжка завжди чиста, а його вітання сердечне рівно настільки, наскільки треба, не фамільярне, як у звичайних міщан, але й не зверхнє, як у новоспеченого міського панства.
Ранньої осені 1991-го, після нападу четників на Дубровник, добродій Іво купив п'ятьох курей та півня, повикорчовував троянди й розкопав землю, та ще й знайшов у садку стару засипану криницю. Почистив її, насипав щебеню та обклав дрібним білим камінням. Сусіди знали, що в нього на думці, але не розуміли, звідки такі чорні думки і як може пан добродій перетворитися на брудного робітника, на селянина, здатного терпіти сморід курей.
— Хай собі, якщо, не дай Боже, трапиться щось — то я готовий, а як не трапиться — то я собі добре розважився. Тридцять років прожив між трояндами і не хочу померти, не знаючи, чим вони різняться від курей.
На початку війни в нього був добрий врожай помідорів і салату, а як почала пропадати вода — у нього була чиста й холодна кринична. Із часом веселе кудкудакання вже здавалося сусідам співом райських птахів, звуком, що виводить із царства мороку на денне світло.
— Пан добродій — це пан добродій, а набрід — це набрід, що йому не роби. Вчора ми роздивлялися його між трояндами й думали: ти ба, який пан приїхав з Дубровника, а нині он він серед курячого посліду, а все одно пан.
А коли води у кранах не було вже десять днів, коли пересох і фонтан в кінці Сепетароваца, сусіди з відрами в руках вперше постукали Івові у вікно. Він їм набрав води, вони, звісно ж, пустили захоплену чутку по околиці. Наступного дня перед його будинком зібралося п'ятдесят людей, він і їм допоміг, але прийшло ще п'ятдесят. Ніхто не смів сам набирати воду, щоб не скаламутити криницю.
За кілька днів добродій Іво вивісив на дверях оголошення: «Дорогі сусіди, вода роздається з 10 до 12 та з 16 до 18. В інший час, на жаль, я не зможу вам допомогти». Перед будинком розтяглася довга й винятково чемна черга, Іво запускав трьох водоносів за раз, ніхто не скаржився, навіть не говорив голосно. Правил поведінки годилося дотримуватися, ніби ти в мечеті чи в церкві. Порушникам робили зауваження, часом сам Іво, часом хтось із людей: мовляв, прийшли вони по воду, а не в пивницю, тож хай поводяться відповідно.
У дні масштабних обстрілів, чи коли дув юґо[12], добродій бував трохи дратівливий, але люди намагалися ласкавими поглядами, куртуазними питаннями та дрібними знаками уваги покращити йому настрій. Інколи їм це вдавалося, а інколи Іво поводився, ніби зарозумілий аристократ; сипалися іронічні зауваження, безпричинні попередження, бували й образи. Але у воді він ніколи й нікому не відмовив.
Коли південні вітри й четники заспокоювалися, добродій знову був такий, як раніше: сповнений гідності навіть тоді, коли схилявся над криницею, коли піт крапав з чола, чи коли втрачав сили й мусив на хвилинку присісти.
У рідкісні дні, коли працював міський водогін, добродій Іво міг відпочити душею. Ніхто про нього не згадував, ніхто не стукав йому в двері. Годилося дати чоловікові трішки перепочити від світу. І не забувай, ти ще до нього повернешся, і дякуй, що народився під щасливою зіркою і не мусиш пішки чимчикувати до міської водокачки біля пивзаводу, куди четники раз у раз спрямовують снаряди.
У день перед Різдвом добродій Іво повідомив людям, що завтра, як виняток, не працюватиме, бо в нього свято, але сьогодні залишиться біля криниці на цілий день. На свято водоноси принесли подарунки. Пироги, пахлаву, дзбанки з кислим молоком, зробленим із молока сухого, маленькі згортки меленої кави, а якийсь юнак десь дістав пачку «Хорватії» з фільтром, від чого Іво особливо розчулився.
Другий день Різдва був такий же, як усі інші. З одного боку — довга черга людей, жінки й діти з відрами, з другого боку — Іво, схилений над криницею. У його чистій воді для одного сараєвського кварталу зібралася вся доброта цього світу. Добродій наповнить усі відра, а людям з ними пнутися вгору.
— Щодня, як волочу воду під гору, згадую Христа і Кальварію. Думаю, чи Кальварія — це постійно вгору, чи, може, спочатку вниз, а потім вгору, — казала моя мати одній мусульманці, ще й ту печаль зваливши їй на плечі.