Найменше тих книжок, які ти прагнув би довіку мати коло себе. Коли ти вперше читав деякі з них, завжди хотів затримати фінал. Пізніше вони збуджували тебе і своїм виглядом, і змістом. Але навіть їх, як і всі інші, ти муситимеш залишити, із гірким переконанням, що у цьому місті і в цілому цьому світі природний фізичний стан для книжок — вогонь, дим і попіл. Для когось пізніше це звучатиме патетично, але для тебе, надто коли приїздитимеш в інші міста і заходитимеш у ще й досі живі книгозбірні, голою істиною будуть тільки вогняні коси Фарри Фосетт. Краще, красивіше й бурхливіше за книжки горять тільки рукописи.
З вигасанням ілюзії про домашню бібліотеку гасне й ілюзія про цивілізацію книги. Одне тільки її ім'я, що зберегло старий грецький корінь — звичайний, як всі інші, але для тебе нерозривно пов'язаний з іменем Святої Книги — було підставою вірити. Та коли вони так вогняно і безповоротно зникали одна за одною, ти перестав вірити у сенс їхнього існування. Або ж їхній сенс найкраще збагнув той сараєвський письменник і бібліофіл, що минулої зими, замість витрачати дорогі дрова, грів руки над ватрою з Достоєвського, Толстого, Шекспіра, Сервантеса… Після усіх тих навмисних і випадкових пожеж утворився прошарок людей, що засвоїли гірку науку і готові завтра холоднокровно споглядати Дувр у вогні, не побігши навіть по кухоль води. Навіщо забороняти полум'ю ковтати те, що вже проковтнула людська байдужість. Краса Парижа чи Лондона — тільки алібі для злочинців, через яких Варшави, Дрездена, Вуковара і Сараєва більше нема. А якщо будуть, то у них житимуть люди, які навіть у часи найпевнішого миру лаштуватимуться евакуюватися, заздалегідь готові зректися своїх книжок.
У світі, такому як є, існує єдине головне правило, яке сформулював Зуко Джумгур[55], думаючи про Боснію. Воно зводиться до двох постійно складених валіз. У них мають вміститися все твоє майно і всі твої спогади. Усе, що не вмістилося — вже втрачене. Причин, сенсу та пояснень шукати марно. Вони обтяжують, так само як і спогади. Тобі не залишається нічого іншого, ніж чемно повертати позичені книжки, пробувати уникнути дарованих чи загубити їх, а написані — слати друзям, які живуть далеко один від одного, щоб полум'я поглинуло їх вже тільки тоді, коли вся земна куля повернеться у стан, у якому була мільйони років тому.
Усі спалені домашні бібліотеки Сараєва не можна ні переписати, ні запам'ятати. Та й нема заради кого. Але як пожежа всіх пожеж і вогонь всіх вогнів, як фінальний міфічний попіл і прах, пам'ятається доля сараєвської університетської бібліотеки, знаменитої Вечниці, чиї книжки горіли цілий день і цілу ніч. Вона спалахнула — отак, після свисту і вибуху — рівно рік тому. Можливо, саме в чергову річницю ти читатимеш це. Погладь ніжно свої книги, незнайомцю, і пам’ятай, що вони — тлін.
У коробці з-під черевиків, серед кількох сотень родинних фотографій, на яких переважно ті, кого більше нема, є один дивний знімок. За столом, поставленим під якимсь деревом, схоже, під яблунею, сидять і грають в карти четверо чоловіків. Один з них, що видається наймолодшим, дивиться в об'єктив та всміхається. Ліворуч від нього абсолютно лисий п'ятдесятирічний чоловік у костюмі з краваткою-метеликом наче й не помічає, що його фотографують. З правого боку старий, простецького вигляду, в робочому одязі, що в ньому ходять у поле, в забрьоханих гумових чоботях, лівим ліктем спирається на стіл, а в правій тримає карти. Четвертий до нас розвернутий спиною, обличчя не видно, сивий, із пишним довгим волоссям, вбраний, як міщух, у черевиках «шиммі». Трійця так захоплена картами, ніби грає вирішальну партію — всі, окрім того наймолодшого, світловолосого хлопця, у вигляді якого є щось від німецьких солдатів з фотографій часів Другої світової війни. І ще дехто дивиться в об'єктив і всміхається так широко, аж видно всі зуби: німецька вівчарка з язиком висолопленим, наче надворі спекотне літо, і нашорошеними вухами; собака виглядає якось по-панському, як той метелик на шиї лисого чоловіка, ніби позує для обкладинки журналу про сім'ю та дім.
Коли після війни я трохи розбирав старі документи й папери, шкільні зошити з математики та історії, до половини списані теслярські записники, родинні щоденники, листи, свідоцтва про народження й смерті, посвідчення, дипломи, медичні довідки, дозволи на пересування у комендантську годину, трудові книжки з розписаним загальним стажем і фінальною печаткою перед виходом на пенсію, а також купу вирізок зі старих газет, із яких уже годі зрозуміти, чим вони могли бути для когось важливі, надибав ту коробку, і, коли спробував якось впорядкувати фото з неї, розкладаючи по альбомах та відкладаючи убік ті, що хотів би забрати з собою в місто З., де вже певний час, проти власної волі, але під тиском життєвих обставин, жив і працював, натрапив і на цю загадкову фотографію. Треба було дізнатися, хто ці люди, аби вирішити, що робити зі знімком.