Війна, між тим, розхитувала і мрії, і амбіції. Зенітні снаряди були чимось абсолютно позаплановим, чого не можна було уникнути чи проігнорувати, що будь-чий світ, хоч реальний, а хоч фантастичний, стрясало від самого підмурівку. Смерть була з'явою одночасно зі сну та дійсності, й особливо нещасними робила тих людей, які жили у чистих та яскравих світах, які не звикли багато сумніватися, і тих, що у той чи інший спосіб вже склали свою думку про життя. Через місяць після початку війни Злайї вдалося умовити Елену, щоб вона поїхала із «сараєвського пекла» до Заґреба. Він залишився, бо вірив, що й досі не все втрачено, ніби й досі ще є місце для планів, а вони, знову-таки, були можливі лише в Сараєві. Злайя відчував, що жодне інше місто не толеруватиме тендітного світу, який він створив у своїй голові.
Місяці віддаленого життя мало що змінили, ось тільки Елена зрозуміла, що покинула дещо хороше і важливе, і що Заґреб для неї — більше не центр всесвіту. Чим вона була інфікована — іншим містом або Злайєю, насправді не так уже й важливо; але вона безупинно ходила із тим камінцем в черевику, який нагадував їй, що життя — її життя — деінде, але вона до нього не може повернутися, он як виходить.
Неймовірними шляхами, через боснійські гори, повз лютих боснійських солдатів у різних уніформах, Злайя добрався до Заґреба, коли минув перший рік сараєвської війни. Від країни, мрій та планів її людей, від розмаїтих боснійських світів залишилося так мало, що навіть найбільші упертюхи забажали врятувати свої голови, хоч і не знали, що пізніше з ними робитимуть.
У Заґребі виявилося неможливо реконструювати втрачений світ мрій. Плани, побудовані у тутешніх шинках, виглядали порожніми та надуманими, і ставали брехнею ще до того, як їх промовляли вголос. Крім того, не було людей, які б слухали і погоджувалися, які б сміялися та жартували. Навіть якщо вони й були, то спілкувалися десь в інших колах, збиралися в інших шинках і плекали вигадки, вірогідно, збіса подібні до Злайїних, але планети не сходились так, щоб їм випало зустрітися.
Елена пробувала переконати Злайю, що вже час починати мислити інакше, а він їй відповідав блідими копіями своїх сараєвських історій, які тепер вже не мали закінчення і губилися десь у темряві, як погано передане телефаксом повідомлення. Він відчайдушно намагався бути інакшим, щось вигадати, якось викрутитися, але в нього не було точки прикладання зусиль. Він став людиною, яка не лише не вміє нічого в житті зробити так, як треба, але й мріяти більше не вміє.
А тоді його захопила ідея куховарства. Він готував так само добре, як і фантазував. Робив це із задоволенням людини, яка не має ані іншого вибору, ані іншого зацікавлення. Його страви, як і його плани, були абсолютною насолодою. У них була якась боснійська метафізика, що суперечила банальному споживанню і виживанню і вела натомість до чистого задоволення найвищої проби.
Елена була щаслива, коли Злайя готував. То було саме воно. Він віднайшов сенс, причину існування, і вже не опускався безнадійно на дно. Та ось одного дня Злайя забажав приготувати боснійську печеню, а її неможливо зробити у всіх цих дурнуватих «цептерах» і каструлях, на яких ще наступних сто років писатиме
Цілими днями Елена і Злайя перевертали Заґреб у пошуках глиняного горщика. Урешті-решт у двох різних кінцях міста знайшлися два екземпляри, просто-таки ідеальні для виготовлення ритуальної страви. Вибрати, проте, було важко. І вона, і він по десять разів штовхалися у трамваях, з виглядом знавців стукали нігтем по горщиках, похитували головами і виходили з крамниці. Дилема «буріданових боснійців» була нерозв'язною. Кожен з горщиків був просто ідеальний. Непорозуміння вирішив хтось інший, вірогідно, ще один боснієць, який купив другу глиняну посудину — тож їм залишилася тільки перша.
Злайя безмежно радів горщикові, тисячу разів описував процес приготування страви, обіцяв божественний смак, і його фантазії знову віднаходили блискучий фінал.
Але тоді у Заґребі заговорили рації, перелічували мусульман, що не мали офіційного статусу біженця, і чого тільки не говорилося про їхні подальші долі. Тепер вже Елена умовляла Злайю, як він колись її, під час перших травневих обстрілів Сараєва. Їй не довелося довго старатися: він спакував речі та й поїхав до якогось центру для біженців на Заході. Горщик так ніколи й не побував у вжитку. Він залишився непотрібною посудиною на кухні, доки не розіб'ється або ж не потрапить до рук якомусь іншому боснійцю.