Учителька Нада, яка вже сто разів попереджала, щоб не називали Маріку Мадяркою, бо вона така ж, як і всі інші, затримала цілий клас після уроків, наче це всі, а не двоє учнів дражнилися з Маріки, мовляв, лікарі на Кошеві, ті самі, у яких був учитель Фетах, відріжуть гнилого язика. Учителька примусила клас стояти два уроки поспіль разом з перервою, а сама сіла за кафедру і читала їм лекцію про дружбу, братерство і єдність, і про любов до тварин. Маріка щаслива, бо в неї буде пес, матиме годованця, про якого піклуватиметься. Маріці не різатимуть язика, бо язик — не грушка і не яблуко, щоб зогнити, а видалять їй залози, відомі як мигдалини, і вона більше не матиме гнійної ангіни, як усі в класі. Учителька була короткозора, найзухваліші прозивали її Сліпоскоп, от і не бачила, як Бабич та Крижан переглядаються: авжеж, та вона ж з нас дурнів шиє, піддурює й оком не моргне, Мадярка, мовляв, до лікарні йде видаляти мигдалини, а всі чують, як та Мадярка говорить! Якби язик їй не зогнив, говорила би так, як усі в класі, а не тягнула б слова, ніби тісто розкачує, і вміла б казала
То були тяжкі, страшні та голодні роки між 1950 і 1951. Раз по раз ми колективно, цілим класом, ходили на чиїсь похорони. Шкільний хор над могилою Барайличевої малої сестри співав «Спи, дитя», а директорові Алагичу, що застрелився з пістолета, — «Інтернаціонал». Задивляючись у відкриті могили, в їхні правильні геометричні отвори, на посічене лопатами коріння цвинтарних тополь, на простецькі дощані труни з мертвими тілами, ми збагнули, що вві сні та в смерті можливе усе. Пекло — в голові дитини, що заплющує очі. Тієї ж ночі Мубі та Ґордані, що не вміли берегти чужої таємниці, снилася Мадярка з головою страшного чорного пса, в якого з пащі стікає піна.
23 травня 1951 о п'ятій годині ранку двоє агентів у цивільному прийшли по Міклоша Фаркаша, головного бухгалтера Міськголовпостачання, і повели його в кайданках із дому. Його жінка Ержіка голосила рано-вранці, куди ж це його ведуть і в чому він винен, і хоч Ержіка мала голосисько нівроку, ще до війни була провідним тенором в будапештській опері, ніхто з сусідів не прокинулася, жодна фіранка не гойднулася. Але наступного дня всі знали, що забрали дебелого Мадяра, і не знати, в чому винен, чи то кошти присвоював на посаді бухгалтера, чи з чужими жінками в гречку скакав, як справжній мадяр, чи, не дай Боже, хвалив Сталіна і росіян. Хоча нічого не бачили і не чули, Фаркашева провина отак росла і росла, як росла й стіна довкола його дому, забрьоханої халабуди отам вгорі, на краю Вслав, котру ще за турків мали би розібрати, але держави змінювалися, і завжди знаходилися бідаки й злидні-зайди, чи то шваби, чи то чехи, чи бозна-хто, то так та халупка для іноземців, обгороджена засторогою і підозрами, лишилася стояти. І це вперше з неї когось забрали.
Того ж дня у дитячому відділенні кошевської лікарні Маріці прооперували мигдалини. За правилами, вона мала залишитися у лікарні на три дні, мама обіцяла, що навідуватиме її щодня, але першого дня не прийшла. Маріка хотіла заговорити, спитати щось, але в горлі була тисяча гострих лез, а голосу не було зовсім. Кінчиками пальців торкнулася язика. Він кривавився та болів. Наступного ранку мама прийшла, підхопила її в обійми і, як та була, в піжамі, понесла геть з лікарні. Ніхто не кричав їм услід, ніхто не намагався зупинити.
Вдома біля ліжка стояв дерев'яний ящичок, повний старого ганчір'я. У ганчір'ї лежала, сердито кусаючи та шматуючи невидимих ворогів, тримісячна Луна. Маріка хотіла заговорити, але у неї в горлі було лише на кілька сотень гострих лез менше, ніж учора. Мама стояла над ними двома і плакала. Маріка хотіла запитати її, чому плаче. Мама принесла папір та олівець, щоб написала питання, і Маріка написала: «Можна назвати її Луною?» Мама тоді сказала, що Луна вже зветься Луна, і ніяк інакше не може бути.
На п'ятий день Маріка пішла до школи і, коли зайшла у свій клас, заговорила, не зважаючи на двадцять сім гострих лез, що досі лишалися в горлі, щоб її почули усі, Бабич і Крижан теж, і щоби побачили її язика. Сказала їм: «Тепер Мадярка має собачку!» Вийшло по-дурному, хоча вона й придумувала цю фразу від самого дому. Але так воно завжди виходить, якщо довго придумуєш. «А де твій батько, де той дебелий Мадяр? Сидить у тюрязі, бо хвалив Сталіна!» Вона глянула на нього і нічого не сказала. Надто боліло горло.