Весна була така, якої не пам'ятали від початку війни. Старші жінки казали, що такої весни не було ще від Австро-Угорщини. Тільки деякі воєнні весни могли б дорівнятися до тих, але під час війни пори року не дуже розрізняєш, а як війна закінчується — завжди погода псується. Маріка сиділа перед будинком, на ґанку, і показувала Луні світ. Говорила їй, що тут до чого, аби Луна знала, як поводитися, коли залишиться сама, як Маріка буде в школі. «Оце все, що ти бачиш, доки око сягає, як у книжках пишуть — це все Бєлави. Під гору йдуть спітнілі й задихані люди, переважно з непривітними обличчями, ніби всі Сталіна хвалили. А вниз ідуть задоволені й щасливі, ніби в тій пісні: «Ми голови піднімаємо, рішуче вперед рушаємо, і міцно стискаємо свій кулак!» — тут же заспівала вона для Луни, а та нашорошила вуха. Прегарно співала наша Мадярка, прегарно співала Маріка Фаркаш, тож нічого дивного, що тепер вона в Метрополітен-опера, та нікому в ті часи не було діла до співів. «Але наш тато, хочу, щоб ти знала, не хвалив Сталіна. Його забрали, бо помилилися. А коли люди помиляються, треба багато часу, щоб вони це визнали. Ти, моя Луно, ніколи не помиляйся, не кусай нікого. Просто гавкай, якщо побачиш, що я не маю чого сказати, хай всі думають, що мені відрізали гнилого язика. А коли інші собаки питатимуть, хто ти така, скажи їм, що ти Мадярка».
Холодним потом облився містечковий швець Гуго Маєр, коли на дверях корчми побачив напис: «Жидам і собакам вхід заборонено». Батько дев'ятьох дітей, вісьмох дочок та монголоїдного сина, миршавий, кривоногий та згорблений, низьколобий, зі скошеним підборіддям і великим гачкуватим носом, хворобливий скнара і лихвар, він давно носив прізвисько Жид. Пишався ним, часом навіть представлявся як Гуго Жид, аби лиш йому дали спокій, аби збагнули, що в нього такий характер через те, що він інакший від них. Не давав грошей на ремонт церкви, не допомагав бідним, але всіх вісьмох дітей хрестив у потрібний час. Усі думали: чинить так, щоб діти мали інакшу долю, ніж він, і за це поважали його.
Гугова жінка Брунгільда, ще дрібніша й носатіша за нього, була насправді його кузиною. Це робило їхнє життя практичнішим і дешевшим, а того дня, коли він повернувся додому сповнений жаху, — їм обом легше було перевертати все по шухлядах, шукати свідоцтва про народження та хрещення і складати великою мірою спільне генеалогічне дерево. Маєри спершу народжувалися в маленьких містечках на сході Польщі, звідки тікали від злиднів та поганої репутації родини. Потім народжувалися в Баварії, але й там було не краще, оскільки багаті мюнхенські хазяї рідко й мало платили своїм носатим пралям і їхнім носатим братам, садівникам та шевцям. Потім народжувалися в Австрії, а тоді й у Хорватії, в Боснії та Банаті[102], а Гуго і Брунгільда народилися в Трієсті. Хоч де з'являлися на світ — завжди були правовірними католиками, які ніколи не сподівалися від життя нічого доброго. Якби сподівалися — може, змінили б віру. Але вона, як і миршава згорблена постава та гачкуватий ніс, залишалася незмінною в їхній родині.
Гуго і Брунгільда знайшли свідоцтва про хрещення спільних бабусі й дідуся, як і його діда по матері, але свідоцтва про хрещення Гугової бабці Рахілі Анґеліки ніде не було. Урешті вони знайшли навіть її бабу й діда, яких не шукали. Знайшли членські книжечки церковних хорів та поховальних товариств, від Лодзя на півночі до Мостара й Столаца[103] на півдні, дешеві мідні та олов'яні хрестики, сімейні фотографії, зроблені перед церквою у Бозовичі, в Банаті, але не свідоцтво про хрещення бабусі Рахілі Анґеліки Стикель. Гуго заплющував очі та ясно бачив, як його в кайданках ведуть на залізничну станцію, щоб приєднався у таборі до родини аптекаря Мойші Леві. Марно Брунгільда переконувала його, що такого не може бути. Коли людині ціле життя не щастить, всяке може трапитись.
У неділю вони пішли до церкви, вперше за останні десять років. Зайняли цілий ряд, а Гуго навмисне сів скраю, щоби вкинути монетку в скриньку для пожертв. Капелан Гектор усміхнувся й сказав: «Дякую, Жиде, це для нас виняткова честь!» Шкода, що немає пристрою, яким би можна було виміряти людський страх, бо тоді би, можливо, хтось і зглянувся над Гуго Маєром, містечковим шевцем, скнарою та лихварем. А так людям було байдуже. Їх цікавило лише, чи було Жидові тяжко розлучатися з монеткою, яку вкинув до скарбнички. Його життя коштувало рівно стільки ж.