Містечковий швець Гуго Маєр помер уві сні. Похорон був урочистий, хоч і говорили, що покійний був не надто доброю людиною. Скнара і лихвар. Та тепер більше нема кому ремонтувати черевики. Проводжаючи його до ями, кидаючи землю на кришку дешевої соснової труни, висловлюючи співчуття вдові Брунгільді, кожній з вісьмох доньок і дев'ятому нехрещеному монголоїдному синові, люди хихотіли, гадаючи, що вбила його завелика радість.
І того дня, як і щодня впродовж останніх чотирьох років, окрім випадків, коли падали великі сніги чи коли місто бомбували британці, фрау Мімі гуляла з Тільдою в Ботанічному саду та вчила з нею назви рослин. Тільда мала велику голову і довгі скоцюрблені пальці, якими не могла рухати з власної волі, хіба що часом вони самі по собі перепліталися, а лице в неї тоді кривилося, ніби відчувала жахливий біль. Коли ж потім фрау Мімі питала, що сталося, вона не могла відповісти. Тільки всміхалася, Тільда завжди всміхалася, і пробувала стенути своїми вузькими плечима, але й це їй не вдавалося. Але вони зналися так довго, що фрау Мімі розуміла навіть без погляду в її великі блакитні очі, коли Тільда просто знизувала плечима.
Тільда була донькою Мартина Шлаєра, торгового представника Третього Рейху в Заґребі, фюрерового приятеля ще з мюнхенського періоду, високого і показного чоловіка, за яким зітхали всі жінки від Праги і Братислави до Белґрада і Солуна[104]. Так принаймні думала фрау Мімі, його секретарка і коханка, Тільдина нянька і мачуха відтоді, як пані Джорджина померла у пологових муках. Берлінські лікарі цілий день та всю ніч витягали з неї дитину, що ніколи не буде ходити, не зможе самостійно їсти, з величезним зусиллям говоритиме і, як сказав Шлаєрові лікар Вернер Іллі, не доживе до вісімнадцяти. З головою в Тільди було все нормально, дівчинка навіть була дуже розумна й зріла для своїх років. Коли по радіо, у 1940-му і в два наступні роки, слухала промови фюрера, від зворушення по щоках у неї текли сльози. Від початку 1943 року в неї не стало сліз. Чи просто татко Шлаєр, вічний оптиміст, утішався цією думкою.
Це було 5 травня 1945 року, вдалині цілими днями не стихав гуркіт, ніби в часи затяжних літніх гроз, по шосе поруч із Ботанічним садом їхали вантажівки з солдатами, зусібіч підступав рейвах, але фрау Мімі була доглянута, як і щодня, взута в черевички на високих підборах, які татко Шлаєр виписав із Цюриха, бузковий костюм, на лацкані — брошка з чорним каменем, на голові — капелюшок з маленькою кокетливою вуаллю. Правда, все це було б доречнішим для вечірньої прогулянки, але такий був принцип фрау Мімі: що темніше у цій жахливій країні, що страшніше в цьому слов'янському місті, що більший безлад на вулицях, зі сміттям і бандитами, повішаними на ліхтарях, то вишуканіше вона вбиратиметься. Немає кращого способу продемонструвати цьому дикому народові, що ти інакша. Штовхала через дорогу візочка з Тільдою з таким виглядом, ніби у Відні підносить імператорові скарб, що в останню мить врятує королівство, або ж приносить фюреру в подарунок секретну зброю. З вантажівок на неї витріщалися похмурі вояки-усташі, але вона вдавала, що не помічає їх. Жоден їй услід не засвистів, і це раптом стурбувало її.
А в саду — тиша і спокій. Розлогі старі крони проковтнули всі звуки. Уже не чути ні вантажівок, ні гуркоту зі сходу. Усе так само, як і навесні 1941-го, коли з надією та вірою вони приїхали до цього міста, хіба що ніхто тепер не прогулюється. Тільки її кроки та коліщатка Тільдиного візочка скриплять по рінистій доріжці. Дуб англійський, дуб скельний, евкаліпт, сербська ялина… Фрау Мімі повторювала імена дерев і почувалася все нещаснішою і печальнішою. Навіть сльози потекли. Тільда корчилася у візочку, шукаючи поглядом очі Мімі. Але зараз її змагала власна мука. Чому жоден усташ не свиснув їй услід?
У ту мить з'явився ще дехто. Фрау Мімі більше за все на світі, може, навіть більше за павуків та змій, боялася собак. А перед нею стояв коричневий короткошерстий пес, трохи схожий на добермана генерала Глайзе, але значно худіший за нього, зовсім худющий, аж ребра видно. Стояв, дивився на них і не рухався.