Але є щастя на світі! За якихось десять днів саме щастя на коротку мить осяяло Маєрів дім. Із села у Штирії, з парафіяльної церкви святої Барбари, прийшло свідоцтво про хрещення бабці Рахілі Анґеліки Стикель із супровідним листом пастора Івана Вольча: «…я поквапився виконати Ваше прохання, бо знаю, що може означати для Вас за нових обставин і злих часів, як може захистити Вас ім'я Вашої бабусі, покійної Рахілі». За цим ішло повчання про старозаповітну Рахіль, але Гуго Маєр його не став читати. Був занадто збуджений та щасливий. Того ж вечора знову зайшов до корчми, на дверях якої було написано: «Жидам і собакам вхід заборонено», і замовив свої двісті ракії.
— І нехай більше ніхто не зве мене Жидом, коли ваша ласка, бо я йому писка розіб'ю цією-таки пляшкою. Я — австрієць, католик, і звольтеся мене таким уважати! — кричав собі, а люди підсміювалися, та ніхто до нього навіть не звертався. Хоч він би й хотів поговорити з ким-небудь. Даремно, з Гуго Маєром ніхто не хотів розмовляти. Він просто добрий швець, в усьому ж іншому — сміття.
Печальний та зневажений, він подибав додому. Ніхто більше не зватиме його Жидом, той час минув, куражився він дорогою. Дороги були порожні, вуличне освітлення від початку війни не працювало, вікна будинків темніли, всі спали, всіх знеміг сон.
— Пора було! — горлав Гуго Маєр. — Давно пора було перевірити, чи в людей папери в порядку, чи ні!
Прокинувся біля полудня, голова була тяжка, боліла. Йому запаморочилося, коли вставав із ліжка, от він і став рачки. Спробував підвестися, але не виходило. Втрачав рівновагу, і взагалі видавалося неприродним ходити на задніх ногах. Він і посміявся навіть сам із себе: само собою, ноги задні, а руки передні. Одразу потому відчув, як повертається до нього страх, та не знав, чого боїться тепер. Документи у нього в порядку. Бабця Рахіль Анґеліка Стикель була, як написав пастор Вольч, «ревна й побожна католичка, вірна піддана Святої Римської Церкви». Пригадування цитати трохи заспокоїло і підбадьорило його, але коли ще раз спробував підвестися на рівні й розбив дзеркало на стіні — запанікував, хотів кликати Брунгільду й дітей, але з рота в нього вилітав тільки собачий гавкіт. Це не був голос чоловіка, що імітує пса, він гавкав тяжко і хрипко, зовсім як вівчур м'ясника Десмонда.
Він довго стрибав на вхідні двері, поки нарешті прочинив їх і вибіг на вулицю. Побіг містечком, налякав двох молодих дівчат, що втекли від нього до хати. Щось йому крикнули, але він того не зрозумів. Не розумів й Іліяса, кремезного вусатого лісничого, якому багато років шив черевики з дерев'яними підошвами, величезні, як дитячі домовинки. Лісничий дивився з ненавистю й нерозумінням, більше не був удячний, не усміхався більше своєму добродійникові, натомість, здавалося, замахнеться ногою і вдарить знайомим черевиком Гуго під ребра. При цьому щось говорив, але то вже не були слова, які Гуго Маєр міг зрозуміти. Якась інша мова, начебто й знайома, та сенсу він все одно не розумів, тільки вгадати міг, здається, коли зупинявся й заспокоювався, коли не біг так безладно на своїх чотирьох, сповнений водночас величезного страху та гордості. Біг найшвидше у своєму житті, груди здіймалися, наповнені повітрям, відчував у собі силу, що могла б рухати гори. Тоді надійшов німецький загін. Солдати марширували геть з містечка, дивилися прямо перед собою, а його наче й не помічали. Він загавкотів, щоб помітили. Це все-таки його країна, сам він католик, австрієць, вчора прийшло свідоцтво про хрещення бабці Рахілі Анґеліки, тож і це військо — це його військо, якому він шитиме взуття, і вони мусять виявляти повагу до нього. Декотрі солдати краєм ока позирали на нього, тільки щоб упевнитись, що не біжить за ними з наміром вкусити. Гуго Маєр у якусь мить хотів розплакатися, але з рота вилетіло тільки скавуління молодого собаки, якому щойно стали на хвоста.
Так, спітнілий та очманілий, він прибіг під корчму. Перед нею стояли якісь незнайомі люди, обмінювали гроші на великі бутлі ракії. Ракія нестерпно смерділа, чути було здаля, і йому довелося загавкотіти ще раз. Люди заговорили мовою, яку він вже й зрозумів, бо заспокоївся:
— Іди геть, собацюго! Хто знає, чий це такий?
На дверях корчми був напис: «Жидам і собакам вхід заборонено». Гуго Маєр ще раз прочитав його, і аж тоді збагнув, що його життя було тільки прекрасним сном, у якому навіть бабця Рахіль Анґеліка Стикель виявилася католичкою.
Кривава піна летіла в нього з пащі, коли забіг до корчми. Двоє солдатів підняли автомати, і він знав, що це означає. Але й знав, що він швидший за них, стрибнув і в польоті роззявив пащу. Перш ніж пролунають постріли, він вчепиться зубами в жирне м'ясо генерала Лаксе. Так закінчиться його собаче життя.