Мій любий і нещасний спадкоємцю!
Не можу вдавати, ніби не сумніваюся в тому, що ти все ще зі мною, десь чекаєш, щоб урятувати мені життя, коли йому щось загрожуватиме. Тому в мене ще є інформація, яку слід додати до всього, щоб ти вже (як я припускаю) уважно прочитав. Відчуваю, що повинен заповнити цю гірку чашу по вінця. «Знання — небезпечна штука», — любив цитувати мій друг Хеджес. Але наразі його вже немає, він загинув через мене, це очевидно. Ніби я відчинив двері кабінету, власноручно завдав цього удару, а потім почав кликати допомогу. Звичайно ж, я цього не робив. Якщо ти погодишся читати далі, то не матимеш сумнівів щодо моїх слів.
Але я все-таки мав сумніви щодо своїх сил, навіть через кілька місяців — це було пов’язано із жорстоким нападом на Хеджеса і його жахливою смертю. Я втік від його могили в Америку — у буквальному розумінні, мене призначили, я вже збирав речі, але вибрав собі день і поїхав у Дорсет, щоб подивитися, де Хеджес спочивав із миром. Вирушивши в Америку, я розчарував декількох людей в Оксфорді і, боюся, дуже засмутив своїх батьків. Але за океаном я знайшов новий, яскравіший світ, де семестр (мене призначили на три семестри, але буду боротися за більше) починався раніше, а в студентів були більш відкриті й практичні погляди на життя, не відомі Оксфорду. Але навіть після всього цього я не міг зібратися на силі, щоб припинити спілкування з мерцем. Як наслідок, швидше за все, він… це… не могло припинити спілкування зі мною.
Пам’ятаєш, тіш ночі, коли на Хеджеса напали, я раптом розгадав зміст гравюри на центральному розвороті моєї зловісної книги і тоді запевнив себе в тому, що Проклята могила на картах, знайдених у Стамбулі, можливо, була могилою Влада Дракули. Я вголос вимовив: «Де ж тоді знаходиться його могила?» — як колись уголос вимовив фразу в стамбульському архіві, і вдруге сприяв його жахливій появі, під час якої він передав мені повідомлення, забравши життя мого дорогого друга. Можливо, лише божевільний може зважитися на те, щоб протистояти природним силам (у цьому разі неприродним), але присягаюся тобі, що ці події розгнівали мене настільки, що я був вище страху певний час і я змусив себе заприсягтись у тому, що відкопаю останні ключі, і якщо витримаю, то відшукуватиму мого переслідувача аж до його лігвища. Ця дивна думка була для мене такою ж звичайною, як і рішення надрукувати наступну статтю або здобути постійне місце роботи в радісній атмосфері нового університету, до якого линуло моє змучене серце.
Поринувши в рутину академічного життя і готуючись повернутися в Англію наприкінці семестру, щоб побачитися з батьками й передати кілька сторінок своєї докторської дисертації у видавництво, де за моєю роботою особливо стежили, я вирішив ще раз ризикнути й піти по сліду Влада Дракули — історичної особи чи надприродної, ким би він не виявився. Мені здавалося, що моїм наступним завданням буде вивчення цієї загадкової старовинної книги: звідки вона з’явилася, хто продумав дизайн, скільки їй років. Я віддав її (зізнаюся, що неохоче) до лабораторії Смітсонівського університету. У відповідь на мої точні питання вони тільки хитали головами й натякали на те, що на додаткові досліди, які виходять за межі їхніх власних ресурсів, буде потрібно більше грошей. Але я був упертий, до того ж не вважав, що фартинги зі спадщини, залишеної дідом, й убогі заощадження з Оксфорда мають піти на одяг, їжу або розваги, коли Хеджес спочивав у могилі (але, слава Богові, з миром) у церковному саду, де труна Хеджеса не повинна була б з’являтися ще як мінімум п’ятдесят років. Я більше не боявся сюрпризів і збігів, бо все найгірше, що я міг собі уявити, уже звалилося на мене. Принаймні, тут сили зла прорахувалися.
Але моя думка змінилась, і я згадав значення слова «жах», коли незабаром знову відбулося дещо.
У Смітсонівському університеті моєю книгою займалася маленька людина, бібліограф на ім’я Ховард Мартін. Це був добрий мовчун, він усім серцем перейнявся моєю справою, наче знав усю мою історію. (Ні, подумав я, якби він знав усю мою історію, то показав би мені на двері ще під час мого першого візиту.) Але він бачив тільки мою пристрасть до історії, симпатизував мені й робив для мене все, що було в його силах. А в його силах було багато чого, він дуже добре працював, ретельно переглядаючи те, що надсилали йому лабораторії, з такою точністю, що більше підійшла б Оксфорду, а не цим досить бюрократичним музейним закладам Вашингтона. Я був уражений його роботою, але ще більше — його знаннями у сфері європейського друку часів до й після Гутенберга.
Зробивши для мене все, що можливо, він написав, що я можу прийти по результати, якими б вони не були, і додав, що віддасть книгу мені особисто, оскільки я передав її йому з рук у руки (звичайно, якщо я не хочу, щоб її надіслали поштою). Я приїхав потягом, уранці трохи подивився визначні пам’ятки, а потім з’явився перед його дверима за десять хвилин до призначеної години. Серце скажено калатало, у горлі пересихало, я з нетерпінням чекав тієї миті, коли книга знову опиниться в моїх руках, і я дізнаюсь, про що пощастило довідатися стосовно її походження.
Містер Мартін відчинив двері і, посміхаючись, запросив мене ввійти.
— Я дуже радий, що ви змогли приїхати, — ¦ сказав він гугнявим американським говором, що став для мене найпривітнішою мовою у світі.
Коли ми сіли в кабінеті, заповненому манускриптами, я, дивлячись Ховарду просто в обличчя, був шокований змінами, які відбулися в ньому. Я бачив його лише мить кілька місяців тому, і тоді я запам’ятав його обличчя, у своїх численних листах до мене він нічого не говорив про хворобу. Зараз він був блідий і змучений, шкіра стала сіро-жовтою, а губи неприродно яскраво-червоними. Він сидів, трохи нахилившись уперед, ніби якийсь біль чи хвороба не давали йому можливості випростуватися. Здавалось, життя висушило його.
Я намагався переконати себе в тому, що під час свого першого візиту я просто поспішав, а після спілкування з цією людиною через листування став спостережливішим або більш жалісливим, але все одно не міг позбутися відчуття, що бачу, як він за короткий час буквально змарнів. Я переконав себе в тому, що він, мабуть, слабує на якусь рідкісну прогресуючу хворобу, чимось схожу на рак. Звичайно, через ввічливість я не наважився спитати про зміни у його зовнішності.
— Ну, а зараз, містере Россі, — сказав він американською. — Я не думаю, що ви до кінця розумієте, який дорогоцінний унікальний примірник у ваших руках.
— Дорогоцінний? — він не міг знати, яке значення мала для мене ця книга, подумав я, які б аналізи він не проводив. За допомогою цієї книги я хотів помститися.
— Так, це унікальний примірник середньовічного центральноєвропейського друку, дуже цікава й надзвичайна річ, і зараз я досить сміливо можу стверджувати, що вона була надрукована 1512 року, можливо, в Буді, а може, у Валахії. Це пізніше від Послання Святого Луки і раніше від угорського Нового Завіту 1520 року, який, звичайно ж, вплинув би на видання цієї книги, якби вже існував. — Він засовався на своєму скрипучому кріслі. — Можливо навіть те, що ксилографія у вашій книзі вплинула на Новий Завіт 1520 року, у якому була схожа ілюстрація крилатого сатани. Але цього не можна довести. У кожному разі це був би цікавий вплив, чи не так? Я маю на увазі те, що в Біблії є така сама диявольська ілюстрація, як ця.
— Диявольська? — мені було приємно чути цей висновок від іншої людини.
— Звичайно. Ви розповіли мені легенду про Дракулу, але, як ви гадаєте, чи зупинився я на ній?
Тон містера Мартіна був таким спокійним та чітким, таким американським, що мені потрібна була хвилина, щоб відреагувати. Ще ніколи у своєму житті я не чув більш зловісної глибини в такому звичайному голосі. Я пильно поглянув на нього, здивований, але його колишній тон зник і обличчя нічого не виражало. Він переглядав папери, які витяг із папки.
— Отут результати наших тестів, — сказав він. — Я зробив із них точні копії для вас, плюс мій опис. Гадаю, вони будуть вам цікаві. Вони не говорять нічого більше, ніж я щойно сказав вам. А-а, там є ще два цікавих додаткових факти. Хімічні аналізи показали, що цю книгу зберігали довгий час у приміщенні, де багато кам’яного пилу, і це трапилося до 1700 року. Також задня сторона обкладинки книги була злегка попсована морською водою, можливо, внаслідок невдалої подорожі через океан. Орієнтовно це могло бути Чорне море, якщо версія про місце друку точна, але, звичайно ж, є ще дуже багато інших варіантів. На жаль, нам не пощастило дістати більше інформації. Ви говорили, що пишете історію про середньовічну Європу?
Він підвів голову й звичайно, по-доброму, посміхнувся до мене, але його посмішка була дивною на його утомленому обличчі, і тоді водночас я помітив дві речі, після чого я весь похолов.
По-перше, я ніколи не говорив йому про те, що пишу історію про середньовічну Європу, я тільки сказав йому, що хотів дістати інформацію про мій томик, аби вона допомогла мені завершити роботу над бібліографічними матеріалами про життя Влада Проколюючого, відомого за легендою як Дракула. Ховард Мартін дотримувався точності у своїй справі, як і я у своїх дослідженнях, він ніколи б неусвідомлено не припустився б такої помилки. Раніше його пам’ять вражала мене практично фотографічною точністю й здатністю запам’ятовувати деталі — ці якості я завжди цінував в інших людях.
І друге, що я помітив: можливо, внаслідок хвороби, на яку він слабував (мені його було шкода, бідолаху), його губи були ніби прогнилими й млявими, а коли він посміхався, верхні різці оголювались і видавалися вперед, через що все його обличчя набувало неприємного виразу. Я дуже добре пам’ятав того чиновника в Стамбулі, хоч із шиєю Ховарда Мартіна все було гаразд, наскільки я міг бачити. Я приборкав тремтіння у своєму тілі й узяв книгу та записи з його рук, як раптом він знову заговорив:
— Ця карта, до речі, дуже цікава.
— Карта? — я завмер. Тільки одна відома мені карта (точніше три, зі збільшуваним масштабом) певним чином стосувалась моїх намірів, і я був упевнений у тому, що ніколи не згадував про неї при цьому чоловікові.
— Ви самі її намалювали? Вона не стара, але я б не назвав вас художником. Хоча, звичайно ж, не назвав би і жахливим митцем, — вибачте, що я так говорю.
Я уважно дивився на нього, не в змозі зрозуміти його слова й побоюючись видати себе, запитавши, що він має на увазі. Може, я залишив один зі своїх малюнків у книзі? Якщо так, тоді я поводжуся нерозумно. Але я був упевнений у тому, що ретельно перевірив книгу, перш ніж передав йому, і подивився, чи не випадають сторінки.
— Я вклав її назад у книгу, вона там, — заспокійливо сказав він. — А тепер, професоре Россі, я можу провести вас у наш розрахунковий відділ або, якщо бажаєте, вам можуть надіслати чек додому. — Він відчинив двері й знову посміхнувся своєю професійною гримасою. Я ледве стримував себе, щоб не почати перегортати книгу в пошуках карти у напівтемному коридорі. Мені спало на думку, що, мабуть, я надумав собі цю незвичайну посмішку Мартіна, а може, і його хворобу. У нього була нормальна шкіра, тільки злегка обвисла внаслідок десятиліть роботи серед сторінок минулого, і нічого більше. Він стояв біля дверей, простягнувши руку і доброзичливо прощаючись, як заведено у Вашингтоні.
Я потис її, промурмотівши, що хотів би, аби рахунок надіслали на мою університетську адресу.
Обачно відійшовши якнайдалі від його дверей, я пройшов коридором і пішов геть від великого червоного замку, де розміщалися лабораторії й кімнати його колег. Пройшовши алеєю на свіжому повітрі, потім по зеленій травичці до лави, я сів, намагаючись одночасно й виглядати, й почувати себе спокійно.
Книга розкрилася в моїх руках зі зловісною неминучістю, і я марно шукав окремий аркуш, що міг би мене здивувати. Тільки перегортаючи назад сторінки, я знайшов його: дуже тонкими лініями на копіювальному папері була накреслена карта, ніби в когось перед очима лежала моя третя і найдетальніша з усіх моїх секретних карт, і цей хтось просто копіював ці загадкові лінії для мене. Назви місць на слов’янському діалекті були такими самими, як і на моїй карті: село Свинокрадів, долина Восьми Дубів. На цій карті було лише одне невідоме мені місце — унизу, під позначенням Проклятої могили були якісь акуратні латинські букви, написані таким самим чорнилом, як й інші написи. Ці букви ніби аркою обгороджували місцезнаходження могили, наче вони абсолютно збігалися із цим місцем, були одним цілим. Я склав ці букви в слова й прочитав: «БАРТОЛОМЕО РОССІ».
Читачу, ти можеш назвати мене боягузом, якщо хочеш, але з тієї миті я покинув свої спроби розгадати цю таємницю. Я — молодий професор, живу в Кембриджі, штат Массачусетс, де читаю лекції, обідаю з новими друзями і щотижня пишу листи додому моїм старим батькам. Я не ношу часнику і не хрещуся, коли чую кроки в холі. У мене є кращий захист — я перестав порпатися в цих жахливих закутках історії. Хтось був задоволений тим, що я заспокоївся, тому що більше мене не турбували ніякі трагедії.
Після всього цього що б ти вибрав: здоровий глузд, колишнє життя чи цілковиту непевність, — що б ти вибрав як життєвий шлях для вченого? Хеджес, я знаю, не вимагав би від мене того, щоб я з головою кидався в пітьму. Але все-таки, якщо ти прочитав цей лист до кінця, значить, лихо вже опустилося й на тебе. Ти теж мусиш вибрати. Я дав тобі всі знання, якими володів, усе до останнього дріб’язку, про те, у чому полягає весь цей жах. Знаючи мою історію, чи можеш ти відмовитись від того, щоб бути моїм послідовником?
Щиро ваш у горі, Бартоломео Россі
