Тіні дерев видовжилися й набули кривих форм, батько копнув ногою каштановий плід, що лежав під його дорогими туфлями. У мене раптом з’явилося таке відчуття, що коли б він був жорстокішою людиною, то, напевно, плюнув би на землю тієї миті, аби позбутися огидного присмаку. Натомість він, здавалося, ковтнув і змусив себе посміхнутися.
— Боже! Про що це ми говоримо! Які ми похмурі сьогодні ввечері!
Він намагався посміхнутися й водночас дивився на мене стурбовано, ніби якась тінь має зійти на мене, саме на мене, і забрати, навіть не спитавши.
Я відірвала свої холодні пальці від краю лави й теж спробувала знову пом’якшити своє серце. Коли це потрібно було для цього докладати зусиль? Я подумала про це, але вже було занадто пізно. Тепер я виконувала роботу батька, намагалася відвернути його, як колись він робив зі мною те саме. Мені вдалося врятувати ситуацію легким вередуванням — не надто явно, інакше він запідозрив би.
— Мушу сказати, що я б зараз поїла, хочеться чогось смачненького.
Він посміхнувся природніше, з тупотом став на землю, галантно подав руку, допомагаючи мені підвестися з лави, і почав збирати порожні пляшки з-під «наранки» та інші залишки нашого пікніка. Я охоче допомагала йому все це збирати, полегшено думаючи про те, що ми підемо до міста і більше не будемо розглядати фасад замку. Десь наприкінці розповіді один раз я поглянула у бік верхнього вікна, у якому замість прибиральниці виднілася чиясь темна ставна постать. Я заговорила швидко про все, що тільки спадало мені на думку, аби батько не побачив цього. Можливо, ми обоє будемо в безпеці.
Якийсь час я трималася якомога далі від університетської бібліотеки, почасти тому, що дуже нервувалась там через своє дослідження, а почасти через те, що в мене з’явилося таке відчуття, ніби місіс Клей запідозрила щось у тому, що я часто затримувалась після школи. Я завжди телефонувала їй, як і обіцяла, але її неймовірно покірливий голос по телефону завжди змушував мене уявляти, як їй доводиться терпіти неприємні розмови з батьком. Не думаю, що вона була настільки знайома зі злом, щоб здогадатися про щось конкретне, але в батька могли виникнути власні недобрі висновки: хлопці?.. Іноді він з таким занепокоєнням дивився на мене, що я не хотіла хвилювати його ще дужче.
Проте спокуса була великою і я пішла до бібліотеки, незважаючи на всі незручності. Цього разу я вигадала історію про те, що йду в кіно з однокласницею. Я знала, що Джон Біннертс працює у відділі середньовічної літератури щосереди ввечері, а в батька була зустріч у Центрі, тому я одягла нове пальто й вийшла з дому, перш ніж місіс Клей могла щось сказати.
Було незвично йти в бібліотеку пізно ввечері, але ще більш дивним було те, що в головному холі було як ніколи багато стомлених після занять університетських студентів. Але у відділі середньовічної літератури нікого не було. Я поволі підійшла до стола містера Біннертса. Бібліотекар перебирав купку нових книг. З лагідною посмішкою він сказав, що серед них мене нічого не зацікавить, тому що мені потрібні лише жахливі теми. Але в нього була книга, яку він відклав для мене. Він спитав, чому я раніше не прийшла по неї. Я стиха вибачилась, а він посміхнувся.
— Я боявся, що з тобою щось трапилося або що ти скористалася моєю порадою і знайшла приємнішу тему, яка більше підходить для молодої дівчини. Але ти мене теж зацікавила, тому я притримав це для тебе.
Я із вдячністю взяла книгу, містер Біннертс сказав, що йде в робочий кабінет, але через якийсь час повернеться, щоб подивитися, чи не потрібно мені щось. Він уже колись показував мені свій робочий кабінет: це була маленька кімнатка з вікнами, що знаходилася за читальним залом, тут бібліотекарі реставрували рідкісні старовинні книги й наклеювали картки в нові. Коли він пішов, у читальному залі стало тихо, як ніколи, і я нетерпляче відкрила томик, що він мені дав.
Це була унікальна знахідка, подумала я тоді, але зараз я знаю, що ця книга була основним джерелом з історії Візантії у п’ятнадцятому сторіччі — «Турецько-візантійська історія» у перекладі Майкла Дукаса. Дукас дещо написав про конфлікт Влада Дракули і Мехмеда II. Я сиділа за тим столом, де вперше прочитала про те, що побачив Мехмед II, коли він напав на Валахію 1462 року й дійшов до Тирговісте, зруйнованої столиці Дракули. Перед містом, як запевняв Дукас, Мехмеда зустріли «тисячі й тисячі паль, на яких, немов фрукти, були насаджені люди». У центрі цього саду смерті знаходився витвір мистецтва Дракули — улюблений генерал Мехмеда, Хамца, у «тонкому пурпуровому одязі», посаджений на палю серед інших жертв.
Я згадала про архіви султана Мехмеда, які Россі поїхав досліджувати в Стамбул. Було зрозуміло, що князь Валахії був наче більмо в оці у султана. Я подумала, що було б непогано почитати щось про Мехмеда: можливо, існували такі джерела, у яких ішлося про його відносини з Дракулою. Я не знала, з чого почати, але містер Біннертс обіцяв незабаром повернутися й перевірити, як у мене справи.
