З нетерплячки я обернулась, думаючи про те, щоб піти подивитися, де він був, як раптом почула дивний звук із дальнього кінця залу. Це було схоже на глухий стукіт, швидше за все, по підлозі пішла вібрація, а не звук, і здавалося, десь птах щосили б’ється у вікно. Щось змусило мене підвестися й піти в той бік, де чувся стукіт, що б це не було, і я побігла в робочий кабінет за читальним залом. Крізь вікна я не бачила містера Біннертса і спочатку зраділа з цього, але, відчинивши дерев’яні двері, побачила на підлозі ногу в сірій штанині, яка була ніби прикріплена до скорченого тіла, блакитний светр, що косо висів на перекрученому торсі, сиве волосся, забруднене кров’ю, розчавлене обличчя (на щастя, наполовину прикрите). Частково він усе ще лежав на столі. Книга випала з рук містера Біннертса й лежала розкритою. На стіні над столом була пляма крові з великим чітким відбитком руки — схоже на те, як дитина малювала це фарбами. Я щосили намагалася не видати жодного звуку, але коли з мене вирвався крик, здавалося, він належав комусь іншому.
Два дні я провела в лікарні. Батько наполягав на цьому, оскільки лікар був його старим другом. Тато був дбайливим і серйозним, коли сидів біля мого ліжка або коли стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, у той час як поліцейський допитував мене втретє. Я не бачила, щоб хтось заходив у читальний зал. Я читала в тиші, а потім почула глухий стукіт. Я особисто не була знайома з бібліотекарем, але він мені подобався. Офіцер запевнив батька, що я була поза підозрами: я просто була єдиним свідком і знаходилася ближче від усіх до місця трагедії. Але я нічого не бачила, ніхто не заходив у читальний зал — я була впевнена в цьому — і містер Біннертс не кричав. Не було ніяких інших ран на його тілі, хтось просто вибив мозок із бідолахи, жбурнувши його об кут стола. На це знадобилася б неймовірна сила.
Офіцер здивовано похитав головою. Відбиток руки на стіні був зроблений не бібліотекарем, бо на його руках не було крові. До того ж він за формою не збігався з рукою бідолахи. Це був дивний відбиток — на ньому відбитки пальців були неприродно витерті.
— Було б легко знайти руку, — поліцейський був дуже говіркий із батьком, — але ми таких відбитків ще ніколи не зустрічали. Рідкісний випадок. Амстердам уже не схожий на місто, у якому я виріс, зараз люди кидають велосипеди в канали, а згадайте ще той жахливий випадок, який стався торік із повією, яку… — батько поглядом зупинив його.
Коли офіцер пішов, батько знову сів на край ліжка й уперше за весь час запитав мене, що я робила в бібліотеці. Я сказала, що вчилася там, бо мені подобалось ходити туди після школи, щоб робити там домашнє завдання, адже в читальному залі тихо й зручно. Я боялася, що він запитає мене про те, чому я вибрала саме відділ середньовічної літератури, але, на щастя, він замовк.
Я не сказала йому, що, після того як вся бібліотека була стривожена моїм криком, я автоматично поклала у свою сумку книгу, яку тримав містер Біннертс, коли помер. Поліцейські, звичайно ж, обшукали мою сумку, як тільки приїхали, але вони нічого не сказали про книгу, та й навіщо взагалі їм треба було звертати на неї увагу? На ній не було крові. Це була французька книга дев’ятнадцятого сторіччя про румунські церкви. Коли вона впала, то розкрилася на сторінці із зображенням церкви на озері Снагов, якій віддавав перевагу Влад III з Валахії. Традиційно вважалося, що його могила знаходилася там, напроти вівтаря, про що свідчив невеликий підпис, вигравіруваний на апсиді. Хоча автор зазначав, що жителі найближчих сіл могли розповісти і власні історії. Які історії? Мені було цікаво, але про цю церкву більше нічого не говорилося. Малюнок апсиди не показував нічого незвичайного.
Сидячи на краю мого ліжка в лікарні, батько похитав головою.
— Я хочу, щоб тепер ти робила уроки вдома, — сказав він тихо. Як би мені хотілося, щоб він не говорив цього, бо все одно я вже ніколи не змогла б зайти до тієї бібліотеки. — Місіс Клей може поспати з тобою в кімнаті, якщо тобі буде страшно. Як тільки ти захочеш, ми знову підемо до лікаря. Тільки дай мені знати.
Я кивнула, але подумала про те, що краще залишусь наодинці з описом церкви на острові озера Снагов, ніж із місіс Клей. Мені спало на думку, чи не кинути книгу в канал, щоб у неї була така сама доля, як у велосипедів, про які розповідав поліцейський, але я знала, що одного разу мені захочеться розкрити її знову при денному світлі й перечитати. Можливо, я захочу зробити це не для себе, а заради містера Біннертса — дідуся, який лежав зараз, напевно, десь у міському морзі.
За кілька тижнів батько сказав, що подорож піде мені на користь, але я знала: він просто боявся залишати мене вдома саму.
