Кантика для Лейбовіца полностью

— Ти все правильно зробив, — повторив абат, спиняючись посеред кабінету і кидаючи похмурий погляд на свого пріора, який уже трохи почав розслаблятися. Була майже північ, і Аркос планував подрімати годину-дві перед утренею. Все ще мокрий і розпатланий після купання у бочці, він нагадував Черокі ведмедя-перевертня, що повністю обернувся на людину. Чоловік був убраний в халат зі шкур койота, і єдиним натяком на його сан служив нагрудний хрест. Захований у чорному хутрі, він зблискував у промінні свічки кожного разу, коли власник повертався в бік столу. Вогке волосся прилипло до лоба; через кошлату бороду та одяг зі шкури койота священнослужитель більше нагадував воєначальника, який стримує бойову лють після останнього нападу. Отець Черокі походив із баронського роду в Денвері, тому волів дотримуватися усіх формальностей та з усією шаною ставитися до регалій достойника, не дозволяючи собі бачити людину, яка їх носила. Таким чином він підживляв вікові придворні традиції. Отцеві Черокі завжди вдавалося підтримувати формальні дружні взаємини із перснем та пекторалом — офіційними знаками сану абата, та він намагався якомога менше помічати в Аркосі людину. За таких обставин, коли розпарений після купелі превелебний отець-абат босий розгулював кабінетом, йому це давалося доволі важко. Аркос, певно, щойно видаляв мозоль та різонув надто глибоко: великий палець на нозі у нього кровив. Черокі спробував цього не помічати, та йому все одно одразу стало млосно.

— Ти розумієш, про що я? — нетерпляче гиркнув абат.

Черокі вагався.

— Чи могли б ви, отче-абате, конкретизувати, чи це пов’язано із тим, що я почув лише під час сповіді?

— Га? Гм. То я спантеличений! Ти таки чув його сповідь. Я геть чисто забув. Ну, то хай він знову розкаже, і ви поговорите, хоча, святі небеса, про це і так уже тріщить усе абатство. Ні, зараз не треба до нього йти. Поміркуймо спочатку самі. Ти бачив це? — абат махнув рукою у бік столу, де лежав розкладений для вивчення вміст Френсісової коробки.

Черокі повільно кивнув.

— Він упустив скриньку на узбіччі, де сам упав. Я допоміг її зібрати, та дуже не приглядався.

— А ти знаєш, що це, на його думку?

Отець Черокі відвів погляд, ніби не почув запитання.

— Ну добре, добре, — буркнув абат. — Не зважай на те, що він говорить про це. Іди й оглянь усе сам, а тоді виріши, що воно таке.

Черокі пішов і схилився над столом, де почав уважно вивчати папери, один за одним, поки Аркос крокував і продовжував говорити начебто до священика, але певною мірою і до себе.

— Це неможливо! Ти правильно зробив, що відправив його назад, перш ніж він іще щось знайшов. Та звісно, це не найгірше. Найгірше — це той стариган, про якого він торочить. Це вже занадто. Навіть не знаю, що може більше зашкодити справі, ніж злива з ось таких неправдоподібних «див». Якийсь неймовірний збіг обставин! Для того, щоби преподобного канонізували, треба довести його безпосередню причетність до кількох див. Але їх може бути забагато! Тільки поглянь на Ченґа, беатифікованого кілька століть тому, але так досі й не зарахованого до лику святих. І чому? Бо його орден перестарався, ось чому. Тільки-но десь хтось кашлянув, його дивовижним чином виліковував преподобний. Видіння в підвалі, яви у дзвіниці — все це більше нагадувало збірку історій про привидів, аніж дива. Може, два-три випадки були справжніми, але коли стільки дурниць, то…

Отець Черокі підвів погляд. Він так ухопився за край столу, що аж побіліли кісточки пальців. Обличчя напружилося. Здавалося, він не слухав.

— Перепрошую, отче-абате?

— Ну, те ж саме може статися і тут, — резюмував Аркос і припинив крокувати. — Минулого року був брат Нойон із диво-зашморгом вішальника. Ха! А рік до того брат Смирнов дивовижним чином зцілився від подагри. І як? Цей малий селюк стверджує, нібито торкнувся гаданої реліквії нашого преподобного Лейбовіца. А тепер цей Френсіс зустрічає прочанина. У чому? В кілті з тої самої рогожі, якою вкрили блаженного Лейбовіца перед повішанням. А що у нього було замість пояса? Мотузка. Яка мотузка? А, та сама… — Він змовк і поглянув на Черокі. — Я так бачу по виразу твого обличчя, що ти про це не в курсі? Ні? Зрозуміло, тобі нічого додати. Ні-ні, Френсіс цього не говорив. Усе, що він сказав — це… — абат Аркос спробував додати трохи фальцетних ноток до свого хриплого голосу. — Усе, що брат Френсіс сказав, це — «Я зустрів невеличкого старого чоловічка та вирішив, ніби це паломник іде до абатства, бо він рухався в ту сторону і був убраний у старий рогожевий мішок, підперезаний шматком мотузки. Він зробив на камені позначку, ось таку».

Аркос дістав із кишені хутряного халата шмат пергаменту і простяг перед обличчям Черокі. Усе ще намагаючись із сумнівним успіхом спародіювати голос брата Френсіса, пробелькотів:

— Я не зрозумів, що це означає. Може, ви знаєте?

Черокі витріщався на символи לצ, тоді труснув головою.

— Та я не тебе питаю, — буркнув Аркос уже нормальним голосом. — Це Френсіс мені сказав. І я теж не знав.

— Але вже знаєте?