Кантика для Лейбовіца полностью

— Уже знаю. Мені їх прочитали. Це ламед, а поруч — цаді. Єврейські літери.

— Цаді ламед?

— Ні. Справа наліво. Ламед цаді. Звуки «л» і «ц». Якби там були позначки голосних, то воно читалося би як «луц», «лоц», «лец», «лейц», «лац», «ліц». А якщо між цими літерами доставити ще якісь, то можна було би прочитати «Л-л-л»… сам-знаєш-хто.

— Лейбо… о, ні!

— О, так! Брат Френсіс про це не думав. Але хтось інший подумав. Брат Френсіс не міркував про рогожевий каптур та зашморг вішальника, та це припустив хтось із його товаришів. То що ж відбувається? До вечора вже все послушництво почало тріскотіти про цю миленьку оказію, як Френсіс зустрів самого преподобного і той повів нашого хлопчика туди, де заховав свої речі і показав тому його покликання.

Черокі спантеличено насупився:

— Це брат Френсіс сказав?

— Ні-і-і! — проревів Аркос. — Ти взагалі мене слухав? Френсіс нічого подібного не говорив. Хотів би я, трясця, щоби він це сказав, тоді б я упіймав цього лобуряку! Ба ні, він усе виводить так простенько і легенько, дещо пришелепкувато насправді, і дає змогу іншим читати між рядків. Я сам із ним не розмовляв. Відправив ректора Меморіалу послухати його історію.

— Гадаю, мені варто поговорити із братом Френсісом, — пробурмотів Черокі.

— То давай! Тільки-но ти зайшов, мені закортіло підсмажити тебе живцем. За те, що прислав його сюди. Якби він лишився в пустелі, ми би зараз не слухали ці фантастичні теревені. З іншого боку, якби він там зостався, хтозна, що б іще він нарив у тому погребі. Тож, певно, ти таки правильно вчинив, що відправив хлопця назад.

Черокі, який у своєму рішенні нічим таким не керувався, вирішив, що найкраща політика в цій ситуації — мовчанка.

— Іди до нього, — пробасив абат. — А тоді відправ хлопця до мене.

Близько дев’ятої години яскравого понеділкового ранку брат Френсіс несміливо пошкрібся у двері кабінету Аркоса. Виспавшись на жорсткому солом’яному матраці в старій, добре знайомій келії та з’ївши дрібку незвичного для нього сніданку, він не відчув дивовижного зцілення для виголоднілого тіла чи повного прояснення для задурманеного сонцем мозку. Однак ці відносні розкоші принаймні дали йому змогу мислити більш-менш ясно, аби зрозуміти: боятися є чого. Фактично, він був настільки нажаханий, що перший раз стукнув у абатові двері зовсім беззвучно. Навіть сам цього не почув. За кілька хвилин він набрався відваги постукати знову.

— Benedicamus Domine[35].

— Заходь, хлопче, заходь! — гукнув приязний голос, у якому, на мить спантеличившись, Френсіс упізнав владику абата. — Поверни маленьку ручку, синку, — знову пролунало привітно, доки новіцій завмер на хвильку, все ще тримаючи кулак біля дверей.

— Т-т-так, — юнак ледь торкнувся клямки, і трикляті двері одразу ж прочинилися, хоча він сподівався, що їхні завіси обертатимуться туго.

— П-панотець абат посилали за… мною? — пропищав послушник.

Абат Аркос закусив губу і повільно кивнув:

— Гм… так, панотець абат посилали по тебе. Тож заходь і зачиняй за собою двері.

Брат Френсіс так і зробив, а тоді став, увесь трусячись, посеред кімнати. Абат перебирав пальцями дрібнички з дротяними вусиками із заіржавілої скриньки.

— Чи, може, пристало би краще, — вів Аркос, — щоби ти посилав за превелебним отцем абатом? Бо ж ти, вшанований Провидінням, тепер у нас знаменитість, еге ж? — він заспокійливо посміхнувся.

Брат Френсіс запитально гигикнув, а потім відповів:

— О, н-ні, панотче!

— Ти ж не будеш сперечатися, що прокинувся знаменитим? Провидіння обрало тебе для відкриття ось ЦЬОГО, — він махнув рукою на стіл із реліквіями, — цього ящика МОТЛОХУ, як його, безсумнівно, справедливо назвав попередній власник.

Новіцій так затинався, що не зміг говорити, і врешті вичавив із себе усмішку.

— Тобі сімнадцять, і ти, очевидно, ідіот, хіба ні?

— Це цілковита правда, панотче абате.

— Яке виправдання ти собі знаходиш у тому, що вирішив, ніби то тебе покликано у віру?

— Жодного виправдання, Magister meus[36].

— О? Справді? Тож ти не служиш орденові?

— Ох, служу! — вигукнув хлопчина.

— Але виправдання не маєш?

— Жодного.

— Слухай ти, маленький кретине. Я питаю про твої мотиви. Якщо кажеш, що не маєш жодних, то я правильно розумію: ти готовий зізнатися, що насправді нікого в пустелі не зустрів і сам без жодної допомоги наткнувся на цю скриньку з МОТЛОХОМ, а все, що теревенять інші, — це марення запаленого мозку?

— О, ні, дом Аркосе!

— «О, ні» що?

— Я не можу заперечити те, що бачив на власні очі, превелебний отче.

— Тож ти таки зустрів янгола, чи кого, може, святого? Чи ще поки не святого? І він показав тобі, де шукати?

— Я не казав, що він…

— Ага, отже, це є виправданням твого істинного покликання? Цей, цей… назвемо його «створінням»… радив тобі віднайти голос, позначив уламок своїми ініціалами і сказав, що це саме те, що ти шукаєш, а коли ти зазирнув під камінь, то там було ЦЕ. Еге ж?

— Так, дом Аркосе.

— І що ти скажеш про своє огидне марнославство?

— Моє огидне марнославство — непрощенне, отче й учителю.