— Уже знаю. Мені їх прочитали. Це
— Цаді ламед?
— Ні. Справа наліво. Ламед цаді. Звуки «л» і «ц». Якби там були позначки голосних, то воно читалося би як «луц», «лоц», «лец», «лейц», «лац», «ліц». А якщо між цими літерами доставити ще якісь, то можна було би прочитати «Л-л-л»… сам-знаєш-хто.
— Лейбо… о, ні!
— О, так! Брат
Черокі спантеличено насупився:
— Це брат Френсіс сказав?
—
— Гадаю, мені варто поговорити із братом Френсісом, — пробурмотів Черокі.
— То давай! Тільки-но ти зайшов, мені закортіло підсмажити тебе живцем. За те, що прислав його сюди. Якби він лишився в пустелі, ми би зараз не слухали ці фантастичні теревені. З іншого боку, якби він там зостався, хтозна, що б іще він нарив у тому погребі. Тож, певно, ти таки правильно вчинив, що відправив хлопця назад.
Черокі, який у своєму рішенні нічим таким не керувався, вирішив, що найкраща політика в цій ситуації — мовчанка.
— Іди до нього, — пробасив абат. — А тоді відправ хлопця до мене.
Близько дев’ятої години яскравого понеділкового ранку брат Френсіс несміливо пошкрібся у двері кабінету Аркоса. Виспавшись на жорсткому солом’яному матраці в старій, добре знайомій келії та з’ївши дрібку незвичного для нього сніданку, він не відчув дивовижного зцілення для виголоднілого тіла чи повного прояснення для задурманеного сонцем мозку. Однак ці відносні розкоші принаймні дали йому змогу мислити більш-менш ясно, аби зрозуміти: боятися є чого. Фактично, він був настільки нажаханий, що перший раз стукнув у абатові двері зовсім беззвучно. Навіть сам цього не почув. За кілька хвилин він набрався відваги постукати знову.
—
— Заходь, хлопче,
— Т-т-так, — юнак ледь торкнувся клямки, і трикляті двері одразу ж прочинилися, хоча він сподівався, що їхні завіси обертатимуться туго.
— П-панотець абат посилали за… мною? — пропищав послушник.
Абат Аркос закусив губу і повільно кивнув:
— Гм… так, панотець абат посилали по
Брат Френсіс так і зробив, а тоді став, увесь трусячись, посеред кімнати. Абат перебирав пальцями дрібнички з дротяними вусиками із заіржавілої скриньки.
— Чи, може, пристало би краще, — вів Аркос, — щоби
Брат Френсіс запитально гигикнув, а потім відповів:
— О, н-ні, панотче!
— Ти ж не будеш сперечатися, що прокинувся знаменитим? Провидіння обрало тебе для відкриття ось
Новіцій так затинався, що не зміг говорити, і врешті вичавив із себе усмішку.
— Тобі сімнадцять, і ти, очевидно, ідіот, хіба ні?
— Це цілковита правда, панотче абате.
— Яке виправдання ти собі знаходиш у тому, що вирішив, ніби то тебе покликано у віру?
— Жодного виправдання, Magister meus[36].
— О? Справді? Тож ти не служиш орденові?
— Ох,
— Але виправдання не маєш?
— Жодного.
— Слухай ти, маленький кретине. Я питаю про твої мотиви. Якщо кажеш, що не маєш жодних, то я правильно розумію: ти готовий зізнатися, що насправді нікого в пустелі не зустрів і сам без жодної допомоги наткнувся на цю скриньку з
— О, ні,
— «О, ні» що?
— Я не можу заперечити те, що бачив на власні очі, превелебний отче.
— Тож ти таки зустрів янгола, чи кого, може, святого? Чи ще поки не святого? І він показав тобі, де шукати?
— Я не казав, що він…
— Ага, отже,
— Так,
— І що ти скажеш про своє огидне марнославство?
— Моє огидне марнославство — непрощенне, отче й учителю.