— А надумати, нібито ти настільки важливий, що можеш бути
— Панотче, я сущий хробак.
— Дуже добре, тепер тільки треба заперечити маячню про пілігрима. Ніхто більше такої людини не бачив. Я так розумію, він мав у цьому напрямку рухатись? Ба, він навіть сказав, що, можливо,
— Якщо на тому уламку насправді немає двох позначок, що він їх… то, можливо, справді…
Абат заплющив очі й утомлено зітхнув:
— Вони таки там є, хоча й не чіткі, — погодився він. — Ти міг їх сам надряпати.
— Ні, панотче.
— Ти зізнаєшся, що вигадав те створіння?
— Ні, панотче.
— Зрозуміло. Ти знаєш, що зараз буде?
— Так, превелебний отче.
— Ну то готуйся.
Трусячись, новіцій підібгав рясу вище пояса і зігнувся над столом. Абат дістав грубу пеканову[37] лінійку із шухляди, поплескав нею по долоні, а тоді добряче ляснув Френсісові по стегнах.
—
— Не передумав, хлопчику?
— Превелебний отче, я не можу заперечувати…
ЛЯСЬ!
—
ЛЯСЬ!
—
Десять разів повторилася ця проста, але болюча літанія, брат Френсіс вигукував подяки небесам за кожен жалюгідний урок в ім’я покори, як від нього вимагалося. Абат спинився після десятого удару. Послушник упав навпочіпки, трохи погойдуючись. Із кутиків стулених очей бризнули сльози.
— Любий мій брате Френсісе, — промовив абат, — ти абсолютно впевнений, що бачив старигана?
— Я впевнений, — вичавив він, готуючись до нової порції.
Аркос по-лікарськи зиркнув на юнака, а тоді обійшов стіл і з крекотом сів. Сердито кинув оком на шматок пергаменту з літерами לצ.
— Хто, на твою думку, то був? — відсутнім голосом пробурмотів абат.
Брат Френсіс розплющив повні сліз очі.
— Ох, ти переконав мене, хлопче, хай
Новіцій нічого не відповів, та мовчки молився, щоби потреба переконувати панотця виникала якомога рідше, відтак у відповідь на різкий жест абата опустив сутану.
— Можеш сідати, — сказав Аркос звичайним, ба навіть добрим голосом.
Френсіс підійшов до крісла, опустився в нього, а тоді одразу ж скривився і підскочив:
— Якщо превелебний отець-абат не проти…
— Добре,
Брат Френсіс похитав головою.
— Вчора була неділя, превелебний отче, нам можна було розмовляти, і під час відпочинку я просто відповідав на запитання товаришів. Я гадав…
— Що ж, а твої
Новіцій на мить зблід, а тоді знову труснув головою.
— О, ні, панотче абате. Я впевнений, цього не могло бути. Преподобний мученик не зробив би такого.
— Не зробив би
— Не ганявся б за кимось, намагаючись поцілити палицею із цвяхом на кінці.
Абат обтер рота, ховаючи мимовільну посмішку. За якусь мить йому вдалося набути вдумливого вигляду.
— О, я не знав про це. Це за тобою він ганявся, правда? Я так і думав. І ти своїм друзям новіціям цю частину теж розповідав? Що, так? Але, як бачиш, на
— Я думав, що то якийсь паломник прямував до нашої святині, превелебний отче.
— Це поки не святиня і ти не маєш її так називати. Хай там як, та це був не прочанин, принаймні до нас він не дійшов. І так само, він не минав наших воріт, хіба тільки варта спала. Але новіцій, який стояв на сторожі у той день, це заперечує, хоча й зізнається, що був трохи сонний. То що
— Хай пробачить мене превелебний отець, та я сам кілька разів вартував.
— І?
— Ну, яскравої днини, коли не рухається нічого, окрім грифів, за кілька годин ти починаєш витріщатися вгору на стерв’ятників.
— Ох, справді? Справді? Тоді, як твій обов’язок — дивитися за шляхом!
— А коли довго вглядаєшся у небо, то ніби вирубуєшся. Не засинаєш, а так наче стаєш задурманений.
— То це ти таким займаєшся на вежі, так? — рикнув абат.