Кантика для Лейбовіца полностью

— А надумати, нібито ти настільки важливий, що можеш бути непрощенним — це ще нахабніше марнославство, — проревів владика монастиря.

— Панотче, я сущий хробак.

— Дуже добре, тепер тільки треба заперечити маячню про пілігрима. Ніхто більше такої людини не бачив. Я так розумію, він мав у цьому напрямку рухатись? Ба, він навіть сказав, що, можливо, тут зупиниться? Розпитував про абатство? Так? То куди ж тоді він подівся, якщо взагалі існував? Ніхто схожий тут не проходив. Брат, котрий стояв на варті у сторожовій вежі, його не бачив. Га? Тепер готовий зізнатися, що вигадав його?

— Якщо на тому уламку насправді немає двох позначок, що він їх… то, можливо, справді…

Абат заплющив очі й утомлено зітхнув:

— Вони таки там є, хоча й не чіткі, — погодився він. — Ти міг їх сам надряпати.

— Ні, панотче.

— Ти зізнаєшся, що вигадав те створіння?

— Ні, панотче.

— Зрозуміло. Ти знаєш, що зараз буде?

— Так, превелебний отче.

— Ну то готуйся.

Трусячись, новіцій підібгав рясу вище пояса і зігнувся над столом. Абат дістав грубу пеканову[37] лінійку із шухляди, поплескав нею по долоні, а тоді добряче ляснув Френсісові по стегнах.

— Deo gratias! — слухняно відповів новіцій, злегка зойкнувши.

— Не передумав, хлопчику?

— Превелебний отче, я не можу заперечувати…

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

Десять разів повторилася ця проста, але болюча літанія, брат Френсіс вигукував подяки небесам за кожен жалюгідний урок в ім’я покори, як від нього вимагалося. Абат спинився після десятого удару. Послушник упав навпочіпки, трохи погойдуючись. Із кутиків стулених очей бризнули сльози.

— Любий мій брате Френсісе, — промовив абат, — ти абсолютно впевнений, що бачив старигана?

— Я впевнений, — вичавив він, готуючись до нової порції.

Аркос по-лікарськи зиркнув на юнака, а тоді обійшов стіл і з крекотом сів. Сердито кинув оком на шматок пергаменту з літерами לצ.

— Хто, на твою думку, то був? — відсутнім голосом пробурмотів абат.

Брат Френсіс розплющив повні сліз очі.

— Ох, ти переконав мене, хлопче, хай тобі пусто буде.

Новіцій нічого не відповів, та мовчки молився, щоби потреба переконувати панотця виникала якомога рідше, відтак у відповідь на різкий жест абата опустив сутану.

— Можеш сідати, — сказав Аркос звичайним, ба навіть добрим голосом.

Френсіс підійшов до крісла, опустився в нього, а тоді одразу ж скривився і підскочив:

— Якщо превелебний отець-абат не проти…

— Добре, стій. Я все одно тебе надовго не затримаю. Зараз підеш і завершиш свій пост, — він спинився, помітивши, як обличчя послушника ледь просяяло. — О, ні, навіть не думай! — кинув абат. — Ти туди не повернешся. Поміняєшся хижею з братом Альфредом, і не підходь до тих руїн знову. Окрім того, наказую тобі не обговорювати цю тему з будь-ким, окрім мене і твого духовника. Хоча бачить Бог, шкоду вже заподіяно. Ти хоч розумієш, чому саме дав початок?

Брат Френсіс похитав головою.

— Вчора була неділя, превелебний отче, нам можна було розмовляти, і під час відпочинку я просто відповідав на запитання товаришів. Я гадав…

— Що ж, а твої товариші зліпили дуже симпатичне пояснення, любий синку. Ти знаєш, що зустрів там самого преподобного Лейбовіца?

Новіцій на мить зблід, а тоді знову труснув головою.

— О, ні, панотче абате. Я впевнений, цього не могло бути. Преподобний мученик не зробив би такого.

— Не зробив би якого?

— Не ганявся б за кимось, намагаючись поцілити палицею із цвяхом на кінці.

Абат обтер рота, ховаючи мимовільну посмішку. За якусь мить йому вдалося набути вдумливого вигляду.

— О, я не знав про це. Це за тобою він ганявся, правда? Я так і думав. І ти своїм друзям новіціям цю частину теж розповідав? Що, так? Але, як бачиш, на їхню думку, це не унеможливлює того, що старий і є Лейбовіц. Ну, я підозрюю, на світі не так багато людей, за якими блаженний ганявся б із дрючком, але… — він недоговорив, силуючись стримати регіт, дивлячись на вираз обличчя юнака. — Ну, добре, сину, хто, по-твоєму, то міг бути?

— Я думав, що то якийсь паломник прямував до нашої святині, превелебний отче.

— Це поки не святиня і ти не маєш її так називати. Хай там як, та це був не прочанин, принаймні до нас він не дійшов. І так само, він не минав наших воріт, хіба тільки варта спала. Але новіцій, який стояв на сторожі у той день, це заперечує, хоча й зізнається, що був трохи сонний. То що ти скажеш?

— Хай пробачить мене превелебний отець, та я сам кілька разів вартував.

— І?

— Ну, яскравої днини, коли не рухається нічого, окрім грифів, за кілька годин ти починаєш витріщатися вгору на стерв’ятників.

— Ох, справді? Справді? Тоді, як твій обов’язок — дивитися за шляхом!

— А коли довго вглядаєшся у небо, то ніби вирубуєшся. Не засинаєш, а так наче стаєш задурманений.

— То це ти таким займаєшся на вежі, так? — рикнув абат.