Щоб утекти від ватаги цих оскаженілих простаків, освічені люди, які ще лишилися в живих, рятувалися у храмах, куди їх впускали. Прийнявши біженців, Свята Церква перевдягала їх у чернечі ряси і ховала в монастирях, що встояли і лишилися придатними до життя, бо священнослужителів юрба ненавиділа менше, окрім випадків, коли ті відкрито кидали їй виклик і приймали мучеництво. Інколи такі притулки були ефективними, але частіше — ні. Простаки вдирались у монастирі, робили багаття із літописів та сакральних книг, брали полонених і всіх разом вішали чи спалювали. Майже на самому початку процес Спрощення втратив план і мету, перетворившись на неконтрольований шал масового вбивства та руйнування. Таке стається лише тоді, коли зникають останні залишки суспільного порядку. Оскаженіння передавалося дітям, їх
Після невдалих пошуків дружини Ісаак Едвард Лейбовіц утік до цистерціанців[43], де переховувався упродовж раннього післяпотопного періоду. За шість років він знову спробував знайти Емілі чи її могилу на крайньому південному заході. Там він урешті впевнився в її смерті, бо погибель безумовно тріумфувала в цих краях. Тоді в пустелі він мовчки дав обітницю. Повернувшись до цистерціанців, одягнув рясу, пізніше став священиком. Зібравши навколо себе кількох товаришів, він тихо говорив про плани. Ще за кілька років ці плани просочилися до «Риму», що, власне, більше Римом не був (бо міста такого не стало) — за менш як двісті років його кудись тричі переміщали — і це після того, як простояв він на одному місці два тисячоліття. Через дванадцять років після виголошення плану отець Ісаак Едвард Лейбовіц отримав дозвіл від Святого Престолу заснувати нову релігійну громаду і назвати її на честь Альберта Великого, наставника святого Томи Аквінського[44] і покровителя науковців. Мета цього братства спершу не була офіційно виголошена, а лише окреслена в загальних рисах: зберегти людську історію для прапраправнуків тих простаків, котрі прагнули її знищення. Першими їхніми рясами стали рогожеві лахміття — одяг неуцького народу. Братчики ділилися на «буклегерів» та «меморіїв» залежно від завдань, які виконували. Буклегери займалися контрабандою книг до пустелі на південному заході й закопували їх там у бочках. Тоді ж інші члени нового ордену знайшли джерело за три дні їзди від книжкового сховку й почали будувати там монастир.
Під час чергової контрабанди книг Лейбовіца спіймала банда простаків. Механік-перекинчик, якого священик швидко пробачив, упізнав у ньому не просто вченого, а спеціаліста зі зброї. Вкритого рогожею, його одразу ж закатували, душачи на зашморгу і в той же час підсмажуючи живцем. Так почалася широка дискусія про метод страти.
Меморіїв було мало, а їхні мемуари обмежені.
Деякі діжі з книгами знайшли і спалили, а з ними й кількох інших буклегерів. На сам монастир нападали тричі, доки шал не стих.
До того часу, як безумство вщухло, з багатого сховища людських знань у власності ордену збереглися лише кілька бочок з оригінальними книгами та мізерна колекція текстів, записаних по пам’яті.
