Кантика для Лейбовіца полностью

— А, ти про це, — посланець усміхнувся і простягнув молодику шматок паперу з абатовою печаткою та написаним його рукою текстом: «Ecce Inquisitor Curiae. Ausculta et obsequere. Arkos, AOL, Abbas»[46].

— Усе добре, — додав він одразу, помітивши раптове напруження новіція. — Я зараз говорю з тобою неофіційно. До тебе ще прийдуть із суду й запишуть покази. Ти ж у курсі, що твої папери вже певний час перебувають у Новому Римі, правда? Я лише привіз деякі з них назад.

Брат Френсіс похитав головою. Він знав, мабуть, найменше з усіх, зважаючи на реакцію керівництва на відкриття ним реліквій. Послушник звернув увагу, що посланець носив білу сутану домініканців, і дещо неспокійно розмірковував про природу згаданого кур’єром «суду». На тихоокеанському узбережжі все ще тривало розслідування єресі катарів[47], але він не міг усвідомити, як це перегукувалось із реліквіями преподобного. У записці значилося: «Ecce Inquisitor Curiae». Певно, абат мав на увазі звичайного «розслідувача», а не власне «інквізитора». Домініканець видавався досить привітним чоловіком і не мав при собі жодних видимих знарядь тортур.

— Ми плануємо невдовзі знову порушити питання про канонізацію вашого засновника, — пояснив посланець. — Ваш абат Аркос — дуже мудра і розважлива людина. — Він посміхнувся. — Передавши реліквії іншому ордену на вивчення і закривши сховок іще до того, як його встигли повністю оглянути… Ну, ти й сам здогадуєшся, правда?

— Ні, отче. Я думав, що він повважав цю справу надто банальною, щоби витрачати на неї час.

Чернець розсміявся:

— Банальною? Не думаю. Якщо ваш орден натрапить на докази, реліквії, дива і щось подібне, суд має дослідити їхнє походження. Кожна релігійна громада прагне проголосити свого засновника святим. Тож твій абат дуже мудро наказав: «Руки геть від підземелля». Впевнений, що вас усіх це дуже спантеличило, та для справи вашого основоположника краще було дозволити огляд сховища при свідках.

— Ви збираєтеся знову його відкрити? — радісно перепитав Френсіс.

— Ні, не я. Та коли суд буде готовий, він пришле спостерігачів. І тоді все, що може вплинути на справу, буде вбезпечено — навіть якщо опозиція піддасть сумніву його автентичність. Звісно, єдиною причиною підозрювати, що вміст укриття може вплинути на справу, є… ну, речі, які ти знайшов.

— Я можу поцікавитись, яким чином, отче?

— Власне, однією з перешкод під час беатифікації були молоді роки преподобного Лейбовіца: до того моменту, як він став монахом і священиком. Адвокат від іншої сторони спробував оспорити ранній період, допотопний. Він намагався довести, ніби Лейбовіц насправді ніколи старанно не шукав своєї дружини і вона, можливо, навіть була жива на момент його висвячення в сан. Хай там як, звісно, таке траплялося й раніше, іноді дарували звільнення від обітниці, та це інша тема. Advocatus diaboli[48] лише хотів кинути тінь підозри на образ вашого засновника, припускаючи, ніби той міг заприсягтися та прийняти духовний сан, перш ніж упевнився в завершенні своїх подружніх обов’язків. Тоді опозиція програла, але вони можуть спробувати знову. Тому якщо людські рештки, які ти знайшов, справді… — він знизав плечима й усміхнувся.

Френсіс кивнув:

— Вони вкажуть точну дату її смерті.

— На самому початку війни, яка знищила майже все. І на мою власну думку, та записка в скриньці або справді належала преподобному, або ж це надто хитромудра підробка.

Френсіс почервонів.

— Ні, я не припускаю, ніби ти міг брати участь у якомусь шахрайстві, — квапливо додав домініканець, побачивши багрянець на обличчі новіція.

Проте послушник лише пригадав свою власну думку щодо каракуль.

— Розкажи мені, як це сталося? Я про те, як ти визначив місце? Мені треба послухати всю історію.

— Ну, все почалося через вовків.

Чернець почав записувати.

За кілька днів після від’їзду посланця з монастиря абат покликав до себе брата Френсіса.

— Ти все ще вважаєш, що твоє покликання — з нами? — привітно запитав Аркос.

— Якщо панотець абат пробачить мені огидне марнославство…

— Ох, давай на мить облишимо твоє огидне марнославство. То вважаєш чи ні?

— Так, Magister meus.

Абат засяяв.

— Ну що ж, сину. Тепер, гадаю, ми теж переконалися. Якщо ти готовий присвятити себе довічному служінню, мабуть, настав час виголосити обітницю, — він на мить спинився, спостерігаючи за обличчям новіція, і, здавалося, виглядав розчарованим, бо не побачив там навіть найменшої зміни виразу. — Що сталося? Чи ти не радий це чути? Ні? Ох, та що ж не так?

Френсіс начепив на себе ввічливо-уважну маску, та поступово вона почала втрачати природний колір. Раптом його коліна підломилися.

Френсіс зомлів.