Кантика для Лейбовіца полностью

Тепер, після шести століть пітьми, ченці продовжували зберігати Меморіал, вивчали його, переписували знову й знову і терпляче чекали. На початку, в часи Лейбовіца, сподівалися, ба, навіть вбачали можливим, що четверте-п’яте покоління схоче повернути свою спадщину. Однак ті давні монахи не взяли до уваги людську здатність продукувати новий культурний спадок вже за кілька поколінь — коли старий майже знищено — продукувати силами законодавців і пророків, геніїв та маніяків, за допомоги Мойсея, Гітлера чи безграмотного діда-тирана. Культурна спадщина може з’явитися від заходу до світанку, і так у багатьох випадках і відбувалося. Та нова «культура» ґрунтувалася на темряві, де слово «простак» означало те ж саме, що й «громадянин», що й «раб». Ченці чекали, їм було абсолютно байдуже, що користі зі знань, які вони зберігали, не було жодної, що більшість із збереженого перестало вже й бути знаннями, а щось із того монахам було настільки ж незрозуміле, як і неосвіченому дикунові з гір. Ця інформація не мала змісту, бо він загубився давним-давно. Водночас ці знання мали символічну структуру, особливу для кожної одиниці, і тут принаймні можна було простежити перегукування символів. Спостерігати, як переплітається система знань, щоби дізнатися бодай мінімум із них, доки одного дня чи століття не з’явиться Інтегратор і всі речі знову не стануть на свої місця. Тож час зовсім не грав ролі. Вони мали Меморіал, даний їм з обов’язком його берегти, і буде так, навіть якщо пітьма триватиме ще десяток століть, або й тисячоліть. Тому що монахи, хоча й народжуються в найпохмуріші епохи, все ж лишаються тими ж буклегерами й меморіями преподобного Лейбовіца. І коли ченці йдуть з абатства в чужі краї, кожен із них, хто прийняв постриг в орден, байдуже, конюх чи панотець абат, невіддільно від ряси носить у клунку книгу, в ці часи — зазвичай бревіарій.

Після того, як сховок закрили, документи й реліквії звідти тихенько й непомітно, один по одному, зібрав абат. Більше змоги їх вивчати не було, й заховані вони, певно, в Аркосовому кабінеті. Для всіх практичних цілей артефакти просто зникли. Усе, що зникало на рівні абатової кімнати, вже не було безпечною темою для загальних теревенів. Про це лише шепталися в глухих коридорах. Зрідка розмови долітали й до брата Френсіса. Врешті, і вони припинилися, аби спалахнути знов одного вечора, коли приїхав посланець із Нового Риму і щось потай обговорював з абатом. Якісь уривки розмови долітали і до монахів. Вони ще кілька тижнів після від’їзду гостя обговорювали це, а потім усе знову стихло.

Брат Френсіс Джерард із Юти подався до пустелі наступного року і знову говів на самоті. І знову повернувся виснажений і кволий, після чого його одразу покликав до себе абат Аркос, вкотре допитуючись про подальші конференції із представниками Небесного воїнства.

— О, ні, панотче, вдень я не бачив нічого, крім грифів.

— А вночі? — підозріливо уточнив Аркос.

— Лише вовки, — відказав Френсіс і обережно додав: — Здається.

Абат не став зациклюватися на цьому уточненні, лише насупився. Брат Френсіс спостерігав, що Аркосів похмурий вигляд служив казуальним джерелом струменя енергії, що бив у космос із певною швидкістю і не піддавався усвідомленню, окрім як з огляду на його згубний вплив на будь-що на своєму шляху. Зазвичай цим будь-чим виявлявся постулант або новіцій. Упродовж п’яти секунд Френсіс поглинав цей вибух, доки не пролунало наступне запитання.

— Ну, а як минулого року?

Послушник зглитнув, перш ніж відповісти:

— Той старий?

— Той старий.

— Так, дом Аркосе.

Намагаючись уникнути бодай натяку на питальні інтонації в голосі, абат прогудів:

— То був просто стариган. Нічого більше. Тепер ми в цьому впевнені.

— Я теж думаю, що то був звичайний дід.

Отець Аркос утомлено потягнувся за пекановою ферулою[45].

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

ЛЯСЬ!

— Deo…

Коли Френсіс уже вертався у свою келію, абат гукнув його в коридорі:

— До речі, я забув сказати…

— Що, превелебний отче?

— Жодної обітниці цього року, — промовив той відсутнім голосом і пірнув назад у кабінет.

Брат Френсіс провів сім років у новіціаті, сім разів говів у пустелі і навчився дуже вправно імітувати вовчі завивання. На подив його братів, він міг скликати зграю до стін монастиря, виючи з-над мурів після заходу сонця. Вдень він працював на кухні, натирав до блиску кам’яну підлогу і продовжував вивчати старожитності.

Аж якось на віслюкові приїхав посланець із Нового Риму. Після тривалої бесіди з абатом вісник подався на пошуки Френсіса. Він, здавалося, подивувався, знайшовши молодика (а точніше, вже чоловіка) у рясі новіція за відмиванням кухонної долівки.

— Ми вже кілька років вивчаємо документи, які ти знайшов, — сказав він послушнику. — Чимало з нас схиляються до думки, що вони автентичні.

Френсіс похилив голову.

— Мені не дозволено говорити на цю тему, отче, — пробурмотів він.