Кантика для Лейбовіца полностью

— То до якої дисципліни це належить, брате? Що в нього за рід, особливість, своєрідність та розрізнення? Чи все це просто акцидент, «випадковість»?[51]

Джеріс почав поводитись саркастично-пихато, спало раптом на думку Френсісу, і він вирішив відповісти спокійно.

— Ну ось тут ми бачимо стовпчик цифр під заголовком «Електроніка. Нумерація частин». Колись існувало чи то мистецтво, чи наука під назвою «електроніка», і, ймовірно, належала вона як до гуманітаристики, так і до точних наук.

— Ага! Тож ми розібралися із «родом» та «особливістю». А тепер щодо «своєрідності», коли вже твоя ласка. Що є предметом вивчення цієї «електроніки»?

— Це теж зазначено — відповів Френсіс, який перерив Меморіал згори донизу, намагаючись відшукати зачіпки, що допомогли би трохи краще розібратися з світлокопією, та майже безрезультатно. — Предметом вивчення електроніки є електрон, — пояснив він.

— О, справді, так і написано. Я вражений. Я так мало про ці речі знаю. І що, святі небеса, таке цей «електрон»?

— Ну, є одне фрагментарне джерело, що посилається на нього як на «Ніщо зі знаком мінус».

— Що?! Як же вони заперечували Ніщо? Хіба саме це не робило б його Чимось?

— Можливо, це метафорично.

— О, тоді у них могло бути й Ніщо зі знаком плюс? Тобі відомо, як вирахувати позитивне Ніщо?

— Поки ні, — зізнався Френсіс.

— То продовжуй, брате! Якими ж мудрими вони, певно, були, ці древні, котрі пізнали додатне Ніщо. Продовжуй, і, може, ти теж це усвідомиш. І тоді посеред нас з’явиться «електрон», правда ж? Що нам із ним робити? Поставити на вівтар у каплиці?

— Добре, — зітхнув Френсіс. — Я не знаю. Та я вірю, що «електрон» колись існував, хоча й не знаю, із чого він був побудований та яку місію виконував.

— Це так зворушливо, — реготнув баламут й повернувся до роботи.

Періодичні кпини від брата Джеріса засмучували Френсіса, проте не зменшували його відданості проекту.

Перенести абсолютно кожну позначку, цятку чи плямку виявилося неможливим, однак точність факсиміле могла обманути око з відстані двох кроків, а цього вже достатньо, щоби використовувати копію для презентацій, а оригінал запечатати і сховати. Завершивши роботу, брат Френсіс почувався розчаровано. Малюнок був надто порожнім. Ніщо, на перший погляд, не видавало в ньому священну реліквію. Стиль надто лаконічний і простий. Він, певно, досить добре підходив преподобному, та все ж…

Копії реліквії недостатньо. Святі були скромними людьми, що прославляли не себе, а Бога, тому іншим лишалося зображати внутрішнє світло праведників за зовнішніми, видимими ознаками.

«Glorificemus»[52], — подумав Френсіс, працюючи над багаторічниками. Зараз він копіював сторінки Псалтиря, щоб далі їх зшити. Спинився, аби знайти місце в тексті й подумати над змістом слів: після годин переписування він зовсім переставав читати, а лише писав букву за буквою, що спливали перед очима. Він зрозумів, що копіює молитву Давида, четвертий покаянний псалом: «Miserere mei, Deus…[53] Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною»[54]. Це молитва скромна, а цяцькована сторінка, на якій вона записана, не відповідала її простому характеру. Літеру «М» у слові «Miserere» інкрустували золотими листочками. Квіткові арабески золотих та фіолетових переплетінь укривали поля й обвивали пишні великі букви на початку кожного вірша. Молитва сама невигадлива, та сторінка заворожувала. Брат Френсіс тільки переносив слова на новий пергамент, лишаючи місця для розкішних буквиць і поля шириною в рядок. Інші майстри заповнять їх розмаєм кольорів навколо його бідного чорнильного тексту та витворять мальовничі ініціали. Він учився ілюструвати, та ще не настільки набив руку, аби йому довірили золоті інкрустації на багаторічниках.

Gloreficemus. Він знову думав про креслюнок.

Нікому нічого не розповідаючи, брат Френсіс почав планувати. Він знайшов чудову ягнячу шкуру і кілька тижнів її обробляв, розтягуючи та шліфуючи до бездоганної гладкості, а потім врешті вибілив і заховав. Після того місяцями проводив кожну хвильку свого вільного часу, переглядаючи Меморіал, знову відшукуючи зачіпки до розуміння Лейбовіцевого відтиску. Він не знаходив нічого схожого на закарлючки з малюнка, зовсім нічого, що допомогло би витлумачити його значення, проте після тривалих пошуків натрапив на фрагмент книги із частково знищеною сторінкою про світлокопіювання. Здається, це був шматок енциклопедії. Стаття виявилася коротка і їй бракувало частини, та прочитавши написане кілька разів, чоловік почав підозрювати, що він, як і багато копіювальників раніше, згаяв купу часу і чорнил. Ефект білого на темному, здається, не був якимось специфічним прийомом, а виявився особливістю одного дешевого процесу репродукції. Оригінал, з якого робили світлокопії, креслили чорним по білому. Чернець ледь стримався, щоби не впасти й битися лобом об кам’яну підлогу. Усе те чорнило і робота пішли на копіювання неістотної властивості артефакту! Ну, певно, братові Горнеру не варто розповідати. Змовчати — виявити милосердя, бо в старого погано із серцем.