Кантика для Лейбовіца полностью

У перший же день на новій посаді брат Джеріс повідомив Френсісові, що вважає доцільним, аби той відклав свої дитячі забавки і взявся за чоловічу справу. Чернець слухняно загорнув безцінний проект у пергамент і склав на полицю між важких дощок, а тоді у вільний час почав майструвати цератові абажури. Він ані словом не протестував, але заспокоювався від усвідомлення, що рано чи пізно Джерісова душа подасться тією ж дорогою, що й Горнерова, аби розпочати життя, для якого цей світ служив лише підмостками, і може зробити це досить рано, зважаючи на те, як він дратувався, гнівився і сам себе розпалював. А потім, якщо дасть Бог, Френсісу, можливо, дозволять закінчити його безцінний документ.

Проте провидіння втрутилося в цю справу ще раніше, і заради цього душі брата Джеріса не довелося зустрічатися із Творцем. Улітку того ж самого року, коли його поставили майстром, до абатства з Нового Риму прибув на віслюках у супроводі почту апостольський протонотарій. Він назвався монсеньйором Мальфреддо Аґеррою, постулатором преподобного Лейбовіца[56] у процесі канонізації. Із ним приїхало кілька домініканців. Він планував спостерігати за відкриттям сховища та дослідженням «Ізольованого приміщення». А крім того — вивчити всі можливі докази, які зможе надати абатство, що мали би потенційну вагу для справи, включно — і це просто викликало розпач в абата — з розповідями про гіпотетичну яву преподобного, котрий, за словами мандрівників, постав перед уродженцем Юти Френсісом Джерардом із Альбертинського ордену Лейбовіца.

Адвоката святого тепло зустріли монахи та квартирували до кімнат для гостей високого сану. Ним пишно опікувалися шестеро юних новіціїв, які отримали наказ удовольняти кожну забаганку гостя. Проте монсеньйор Аґерра розчарував обслугу, виявившись не надто примхливою людиною. Відкорковували найкращі вина, й Аґерра з увічливості їх посмоктував, проте перевагу віддавав молоку. Брат Мисливець уполював жирну перепелицю та земляних зозуль[57] до гостевого столу, однак дізнавшись про харчові вподобання дичини («Брате, вони харчуються зерном?» — «Ні, зміями, месере»), монсеньйор Аґерра, здається, віддав перевагу чернечій каші в трапезній. Якби він спитав про шматки м’яса невідомого походження в печені, то віддав би перевагу справді соковитим зозулькам. Мальфреддо Аґерра наполягав, щоби життя в абатстві йшло своїм звичаєм. І попри те, щовечора адвоката розважали скрипалі та гурт штукарів, доки він не повірив, ніби «життя своїм звичаєм» в абатстві — надзвичайно веселе, як на спільноту монахів.

На третій день візиту Аґерри абат покликав Френсіса. Стосунки між ченцем і владикою були не надто близькими, та все ж таки формально-дружніми з того моменту, коли Аркос дозволив новіцію виголосити клятву. Тож і монах навіть не тремтів, стукаючи у двері кабінету й запитуючи:

— Ви за мною посилали, превелебний отче?

— Саме так, — відповів абат і потім спокійно запитав: — Скажи, ти розмірковував коли-небудь про смерть?

— Часто, отче абате.

— Ти молишся святому Йосипу, щоби кончина твоя не була важкою?

— Гм… часто, превелебний отче.

— Тож ти, певно, не прагнеш раптового удару? Не хочеш, щоб із твоїх кишок натягнули струни для скрипки? Щоб тебе згодували свиням? А кістки зарили у неосвячену землю?

— Н-н-ні, Magister meus.

— Я так і думав. Тож будь уважний щодо того, що казатимеш монсеньйору Аґеррі.

— Я?..

— Ти, — Аркос потер підборіддя і, здавалося, заглибився у смутні роздуми. — Я бачу це геть чітко. Справу Лейбовіца повертають на полицю. На нещасного брата падає цеглина. Ось він лежить, стогне й молить про відпущення. Посеред нас усіх, зверни увагу. І ось ми стоїмо, із жалем поглядаючи вниз, разом із нами й духовенство, слухаємо, як він хрипить останні слова, але так і не отримує благословення. Приречений на пекло. Неосвячений. Несповіданий. У нас під самим носом. Прикро. Еге ж?

— Панотче? — писнув Френсіс.

— О, не звинувачуй мене. Я буду надто заклопотаний, намагаючись стримати твоїх братів, що прагнутимуть забити тебе ногами до смерті.

— Коли?

— Сподіватимемося, що взагалі ніколи. Бо ж ти будеш обережним, правда? У тому, що говорити монсеньйору. Бо інакше я таки дозволю їм тебе заштурхати на смерть.

— Так, але ж…

— Постулатор хоче тебе бачити негайно. Тож приборкай свою уяву і будь упевненим у тому, що кажеш. Будь ласка, спробуй не думати.

— Ну, гадаю… Я зможу.

— Геть, сину, геть.

Постукавши до дверей Аґерри, Френсіс спочатку почувався наляканим, однак швидко зрозумів, що страх безпідставний. Протонотарій виявився ввічливим і дипломатичним літнім чоловіком, котрий, здавалося, дуже цікавився дрібним життям ченця.

Після кількахвилинного чемного вступу він підійшов до слизької теми.

— Тож як щодо твоєї зустрічі з особою, яка могла виявитися преподобним засновником…

— О, та я ж ніколи не казав, що це був наш блаженний Лейбо…

— Звісно ж, ні, синку. Звісно, ні. Тож тут у мене опис події, зібраний із самих лише пліток. Я попрошу тебе його прочитати і підтвердити або виправити. — Він дістав зі своєї скрині сувій і простягнув братові Френсісу.