Брат Сарл завершив п’яту сторінку своїх математичних реставрацій, упав на стіл і помер за кілька годин. Байдуже. Його записів ніхто не торкнувся. Через століття чи два хтось прийде, зацікавиться ними і, можливо, завершить працю. Та зараз за душу Сарла здіймалися молитви.
А ще був брат Фінґо зі своїм різьбярством. Його повернули до майстерні за рік чи два і дозволили періодично вирізувати і шліфувати незавершений образ мученика. Як і Френсіс, Фінґо лише вряди-годи уривав часинку на свою обрану роботу. Вона просувалася настільки повільно, що помітити результат можна було, тільки поглянувши на працю з інтервалом у кілька місяців. Френсіс же бачив статую надто часто, щоб угледіти зміни. Ченця вабила проста й весела вдача Фінґо, хоча він усвідомлював — таким чином брат компенсовував свою потворність. У вільні хвилинки, якщо такі траплялися, він спостерігав за різьбярем.
Майстерню сповнювали аромати соснової, кедрової, ялинової стружки і людського поту. Дерево в абатстві знайти було нелегко. За винятком інжирів і кількох тополь у безпосередній близькості до джерела, земля тут, вважай, гола. До найближчих чагарів, що зійшли б за деревину, їхати було три дні, й теслі іноді лишали абатство на тиждень, а тоді вертались із віслюками, нав’юченими гілляччям для гвіздків, шпиць, а може, й ніжок для крісла. Час від часу вони тягли колоду-дві, щоби замінити якусь прогнилу балку, та з таким браком лісоматеріалу теслі завжди працювали ще й різьбярами та скульпторами.
Бувало, спостерігаючи за Фінґо та його працею, Френсіс сідав на лаву в кутку й малював, намагаючись передати деталі статуї, яку наразі лише грубо намітили в дереві. Нечіткі контури обличчя все ще вкривали зазубні та щербини від долітця. У своїх ескізах чернець пробував передбачити риси ще до того, як вони з’являться під інструментом. Фінґо поглядав на рисунки й сміявся. Та чим далі просувалася робота, тим важче Френсісові стало позбуватися відчуття, ніби на вустах скульптури грає якась знайома посмішка. Він замалював це, і відчуття зросло. Проте монах усе ще не пригадував, хто і де так криво шкірився.
— Непогано, зовсім непогано! — прокоментував Фінґо ескізи.
Копіювальник знизав плечима.
— Не можу позбутись відчуття, ніби вже його бачив.
— Не тут, брате. Принаймні — не на моїй пам’яті.
Френсіс захворів під час Різдвяного посту й повернувся до робітні аж за кілька місяців.
— Я майже завершив обличчя, Франциско, — похвалився тесля. — Як воно тобі тепер?
— Я бачив його! — видихнув Френсіс, витріщаючись на бешкетні і водночас сумні очі, оповиті павутинкою зморщок, на кривувату посмішку в кутиках губ — усе це виявилося надто знайомим.
— Правда? То хто ж це? — здивувався Фінґо.
— Ну, я не впевнений. Мені
Фінґо розреготався.
— Ти впізнаєш свої ескізи, — запропонував він пояснення.
Френсіс не був так певен. Та все ж не міг зрозуміти, де спостерігав це обличчя.
«Кгхм-хмм!» — нібито промовляли вуста, склавшись у посмішці.
Абата ж вона роздратувала. Хоч він і дав завершити роботу, та заявив, що ніколи не дозволить використовувати її з метою, запланованою раніше, — як образ для церкви, якщо канонізація преподобного колись здійсниться. Багато років потому вже готову статую Аркос наказав поставити в коридорі гостьового будинку, та після того, як вона шокувала котрогось відвідувача з Нового Риму, її перенесли до абатового кабінету.
Повільно й марудно Френсіс перетворював ягнячу шкуру на шедевр. Про його проект почали говорити в копіювальні, й ченці нерідко збиралися навколо столу, щоби поспостерігати за його роботою і захоплено пошептатися. «Натхнення, — зауважив хтось. — Доказів достатньо. Він міг там зустріти самого преподобного…»
— Не розумію, чому б тобі не зайнятися чимось корисним, — бурчав брат Джеріс, чия саркастична дотепність звучала вже дещо втомлено після кількох років терплячих відповідей Френсіса. Скептик використовував власне дозвілля на виготовлення й розмальовку цератових абажурів для ламп у церкві, привертаючи до власної персони увагу абата, котрий незабаром поставив його головним над багаторічниками. Дуже скоро Гросбух показав, що підвищення виправдовувало себе.
Брат Горнер, старий майстер-копіювальник, заслаб. За кілька тижнів стало очевидним, що улюблений усіма монах ліг на Божу постіль. Погребальну месу відспівали на початку Різдвяного посту. Тіло праведного старого віддали землі, що його й породила. Поки громада скорботно молилася, Аркос тихенько призначив Джеріса майстром копіювальні.
